Артикул 5.

- Це тобі-і, – вирвав мене зі сну голос Арчі.

День був жарким, марудним, відвідувачів мало – от і задрімала ненароком за прилавком.

- Що це? – запитала спросоння, смачно позіхаючи.

- Хіба не бачиш? Кві-іти. Для ві-ідьми, – цей дурник був єдиним, хто продовжував мене так називати.

Проте я й не думала ображатись, адже чудово розуміла, що він так говорить не зі зла. От хто-хто, а цей підлиза точно не приховував своєї симпатії до мене і часто плентався за мною хвостиком, хоча пані Ернсон це відверто не подобалось. Арчі, в принципі, тут не дуже полюбляли, адже через певні розумові вади, він міг часом поводитися вкрай неприпустимо і надокучливо, але я вважала його милим і добросердечним.

- Дякую, друже, поставлю їх у вазу, – посміхнулась, прийнявши дар. І вже збиралась поставити цю красу у воду, як двері до крамниці різко відчинились, а на порозі виросла захекана господиня цього дому.

- Батька Робіна... поранили, – важко дихаючи, повідомила вона. - Його знайшли цього ранку в лісі ледь живим.

- Як? – ахнула я, відчувши, як умить охололо все тіло. - А Робін що? Де він?

- Удома, з батьком. Кажуть, старому зовсім кепсько, – на очах старенької виступили сльози, - боюсь, до вечора може не дожити.

- Пані Ернсон, люба, пустіть мене до них, – попросила я, кинувшись збирати саквояж із ліками.

- Звичайно, доню, біжи. Обов'язково візьми із собою знеболювальні та мазі для ран: на бідоласі живого місця не залишилось. Ти навряд чи зможеш чимось допомогти, але полегшити біль у силах…

- Все, я побігла, – викрикнула вже на порозі й навіть дверей зачинити не встигла.

Дороги майже не бачила і не усвідомлювала, ноги рухались автоматично, бо голова була забита геть іншими речами, а перед очима все пливло від сліз.

Біля будинку сім’ї Макстіл зібралось чимало люду. Переважно це були вовки з їхньої зграї, але серед них промайнули й обличчя Марко та Берта, з чого я зробила висновок, що пан Теліас теж на місці. Як начальник сторожової застави і близький друг пораненого він просто не міг проігнорувати цю жахливу ситуацію. Але всередині мене досі тліла надія на те, що історія була перебільшена вразливою пані Ернсон.

Утім, вона остаточно згасла, варто було мені увійти до кімнати, в якій на неширокому ліжку лежало зовсім бліде, майже позбавлене життя тіло пана Макстіла.

- Селесто? Що ти тут робиш? – Робін вскочив зі свого місця і загородив собою батька.

- Я прийшла допомогти, – спробувала його обійти, але не вийшло.

- Видовисько не для тендітної дівочої психіки, – попередив мене пан Теліас, що стояв неподалік. - Тут уже був лікар, він не зміг нічим зарадити.

- Я зможу, – вперто стояла на своєму. - Дайте мені спробувати.

На деякий час у кімнаті повисла тиша. На мене з ледве видимою надією дивились одразу три пари очей: Робін, його мати Аліша і, власне, пан Теліас. Інші ж мовчки покинули кімнату, в якій і так стало доволі тісно.

- Гаразд, роби, що знаєш, – нарешті видихнув дозвіл друг і миттю посторонився, пропускаючи мене до постраждалого.

Тіло чоловіка було всіяне глибокими порізами, крізь деякі з них виднілись кістки; обривки брудного одягу повністю просякли багровою рідиною, на місті лівого ока зяяла кровава дірка.. Дивитись на все це справді було важко, але я зібрала всі емоції в кулак і тимчасово занурилась у холоднокровність.

Перш за все, мене цікавило питання відсутності регенерації. У перевертнів вона одна з найкращих, але зараз, чомусь, не давала видимих результатів. Потрібно було з’ясувати причину цього.

- Ви знаєте, хто на нього напав? – запитала я, обережно розрізаючи вцілілу тканину чоловічої сорочки.

- Ми не впевнені, але, здається, це були гарпії, – дещо вагаючись, повідомив Робін.

Мої руки здригнулися. Ці жахливі створіння, за інформацією книг, давно вважалися вимерлими. А тут їх з’явилось одразу декілька, якщо я правильно зрозуміла слова хлопця. Як таке взагалі можливо?

- Судячи з усього, у тілі пана Макстіла перебуває якась отрута. Вана й не дає йому зцілитися, – почала я розмірковувати вголос. - Самі по собі гарпії не отруйні, але невідома речовина могла бути на їх кігтях і потрапити у кров через порізи під час бою. Потрібно з’ясувати, що це.

- І як нам це зробити? – стурбовано запитала мати мого друга.

- Потрібно подумати... Гарпії – жительки гір. Логічним буде припущення, що саме там вони й перебували упродовж стількох віків, не даючи про себе знати світу. Найближчі до нас гори – хребет Альхасе, що знаходиться на території Марнамасу, але флора і фауна того місця мені, на жаль, мало відома.

- Там росте вовчий аконіт, – ніби вжалений думкою, викрикнув пан Теліас. - У нас його давно винищили начисто, аби зграї ніщо не загрожувало.

- Якби це був дійсно він, гадаєте, лікар би цього одразу не зрозумів? – посіяла сумніви пані Аліша.

Я знову задумалась. Дія отрути справді нагадувала вовчий аконіт, але контакт з ним у вовків зазвичай викликав шалені приступи болю й епілепсії. А тут постраждалий не проявляв жодних ознак життя. Чому?

Я напружено заплющила очі та зробила глибокий вдих-видих. Давай, Селесто, думай! Думай…

- Голубко, не муч себе, – на плечі мені лягла мозолиста рука пана Теліаса, - ми ж не всесильні. Мабуть, прийшов його час…

- Ні, – рішуче видихнула і відкрила очі, відразу ж здивовано ахнувши.

Я бачила, як із ран чоловіка стирчали тонкі чорні стрічки, що ледь помітно ворушились, мов від вітру. Світ навколо ніби потемнів, став чорно-білим і якимось іншим. Пустим…Усвідомлювати це було страшно і незвично. Але мені, на диво, подобалось відчувати в собі цю незнану досі силу. Вона здавалась частиною мене самої, чимось дуже важливим.

- Десь поблизу відьма! За мною, хлопці… – привело мене до тями чиєсь приглушене злісне гарчання.

- Селесто, твої очі… – моє обличчя розвернув до себе нажаханий Робін.

- Що з ними? – запитала я чомусь геть відстороненим, мов би не своїм, голосом.