Розділ 16

Сандра

Ручка в моїх руках здається важкою, а пластик впивається в тремтячі пальці, поки я дивлюся на білий аркуш паперу, що лежить переді мною на столі. Усього кілька рядків, які назавжди перекреслять моє життя, але врятують його свободу.

«...шляхом психологічного тиску та погроз відрахуванням... змусив переїхати... утримував проти моєї волі...»

Кожне слово, надруковане на цьому папері, є  брехнею. Брехнею, яка розтопче все те світле і чисте, що зародилося між нами. Я згадую його теплі руки, його запах, те, як він стояв переді мною на колінах, обіцяючи, що я більше ніколи не буду сама. А тепер я повинна власноруч розписатися під тим, що він — монстр.

 Я заплющую очі, відчуваючи, як серце у грудях розбивається на тисячі дрібних шматочків.

— Давай, Олександро. Не тягни час, — голос матері звучить нетерпляче, над самою моєю головою. — Ти все робиш правильно. Це заради твого ж блага. І заради нього. Ти ж не хочеш, щоб він залишився у камері на вісім років?

Її слова б'ють без промаху. Вісім років. Я уявляю Адама, його силу замкнену в клітці, те,  як його ламають. І...ні. Я не можу цього дозволити. Тільки не йому. Я сама краще згорю від його ненависті, але він залишиться на волі.

Я роблю різкий вдих, притискаю стержень до паперу і швидко виводжу свій підпис. Раз. Два. Три. На кожній сторінці.

Щойно я закінчую, мати миттєво вихоплює папери з-під моєї руки, ніби боїться, що я передумаю і розірву їх. Вона переглядає підписи, і на її обличчі розпливається огидна, задоволена усмішка. Вона перемогла. Вони з вітчимом отримають свої гроші.

— Розумна дівчинка, — кидає вона, ховаючи документи у свою сумку, повертається до дверей і стукає.

До палати заходить доктор Марченко і киває матері, обмінюючись із нею якимось зрозумілим лише їм двом поглядом, а потім підходить до мене.

— Збирайся, Олександро, — наказує мати, застібаючи плащ.

Я піднімаю на неї порожній погляд. Усередині мене більше нічого не залишилося. Ні болю, ні гніву, ні страху. Тільки суцільна порожнеча.

— Куди? Ви ж казали, що відпустите мене.

— Ми їдемо до слідчого, — холодно відповідає вона. — Твій підпис — це чудово, але для того, щоб все спрацювало, ти повинна підтвердити ці свідчення в присутності поліції.

— Ні... — я хитаю головою, інстинктивно відсахуючись від неї. — Ви сказали, що паперів буде достатньо! Я не поїду туди! Я не буду...

— Будеш! — різко обриває вона мене, хапаючи за лікоть з такою силою, що її нігті впиваються мені в шкіру. — Ти поїдеш туди і повториш усе, що тут написано, слово в слово. Інакше я прямо зараз дзвоню адвокату Віталія, і він дає хід справі за повною статтею. Вибирай, Сандро. Його доля в твоїх руках.

Вона маніпулює мною так майстерно, що в мене не залишається ніякого іншого виходу. Я опускаю голову, дозволяючи їй витягнути мене з кімнати. Я йду коридорами клініки, як жива лялька, переставляючи ноги лише тому, що мене тягнуть вперед.

Через кілька хвилин я вже сиджу на задньому сидінні, притулившись головою до холодного скла, і дивлюся, як краплі осіннього дощу стікають по ньому. Кожна крапля — це секунда часу, що наближає мене до найстрашнішого моменту в моєму житті.

Будівля поліції зустрічає нас сірістю, холодом і стійким запахом паперу. Мати міцно тримає мене за руку, ведучи коридорами, повними людей у формі, затриманих і якихось переляканих свідків. Ми піднімаємося на третій поверх і зупиняємося перед дерев'яними дверима з табличкою «Слідчий відділ. Майор Олійник В.М.».

Мати без стуку відчиняє двері, втягуючи мене всередину. За столом сидить той самий слідчий, який заарештовував Адама в його будинку. Поруч із ним на стільці влаштувався чоловік у дорогому костюмі — очевидно, адвокат вітчима.

— Доброго дня. Ми привезли Олександру, як і домовлялися, — тон матері миттєво стає лагідним та сповненим якоїсь не зрозумілої турботи. Вона підштовхує мене до вільного стільця навпроти столу слідчого.

— Сідайте, Олександро, — каже майор, уважно вивчаючи моє обличчя. — Ваша мати передала мені вашу письмову заяву. Але за процедурою ми маємо провести попереднє слухання та очну ставку з підозрюваним, щоб зафіксувати ваші свідчення до протоколу.

Очна ставка. Ці два слова вдаряють мене під дих і я перестаю дихати.

— Він... він буде тут? — мій голос звучить ледь чутно.

— Звісно, — киває слідчий. — Він має право чути звинувачення. Його зараз приведуть.

Я в паніці дивлюся на матір. Вона обіцяла, що мені просто треба підписати папери! Вона не казала, що я муситиму дивитися йому в очі і брехати! Я не зможу. Я... не зможу відкрити рот і вимовити ці слова, дивлячись на нього. Я зламаюся, я розплачуся і розкажу всім правду.

— Мамо, будь ласка... — я хапаю її за руку, благаючи очима. — Я підписала все, що ви просили. Не змушуй мене робити це при ньому. Будь ласка.

— Візьми себе в руки, Олександро, — сичить вона мені на вухо, нахилившись так, щоб слідчий не почув. — Зроби це, і він сьогодні ж вийде на волю. Завалиш усе зараз — і він поїде в колонію. Зрозуміла?

Я заплющую очі, ковтаючи сльози, які знову підступають до горла. Мої руки тремтять так сильно, що мені доводиться сховати їх під стіл і до болю стиснути власні стегна.

У коридорі відразу чуються кроки, а потім — цей жахливий, металевий брязкіт, який назавжди врізався в мою пам'ять тієї ночі. Брязкіт кайданок.

Двері кабінету відчиняються. Я боюся повернути голову, тому  дивлюся в стільницю, затамувавши подих.

Адам тут... Я відчуваю його присутність кожною клітинкою своєї шкіри, його енергетика наповнює простір, підкорюючи його собі.

— Підозрюваний Розумовський, сідайте, — сухо наказує конвоїр.

Стілець поруч зі мною скрипить. Він сідає настільки близько, що я відчуваю тепло його тіла. Я чую його рівне, спокійне дихання. Краєчком ока я бачу його руки, складені на колінах. Його великі, красиві, сильні руки, які гладили моє волосся і готували мені сніданки, зараз скуті товстим металевим ланцюгом, який натер шкіру на зап'ястях до почервоніння.