Розділ 15

Сандра

Двері машини зачиняються мене саджають на заднє сидіння тонованого позашляховика, і по обидва боки від мене миттєво опиняються двоє людей. Праворуч — моя мати, сидить, нервово стискаючи в руках свою сумку, і навіть не дивиться в мій бік. А ліворуч — жінка років п'ятдесяти, з акуратною укладкою, в строгому сірому костюмі та з блокнотом на колінах.

Я важко дихаю, намагаючись впоратися з панікою, яка розриває мої груди. Перед очима досі стоїть ця жахлива картина, де Адам, притиснутий до стіни з кайданками на руках.

— Що ви наробили? — мій голос зривається на істеричний хрип. Я кидаюся до матері, хапаючи її за рукав плаща. — Мамо, що ти наробила?! Ти ж знаєш, що це брехня! Він ніколи мене не утримував! Він врятував мене від того чудовиська, з яким ти живеш!

Мати різко вириває руку, її обличчя завмирає, але в очах я бачу проблиск страху.

— Заспокойся, Олександро, — каже вона спокійно. — Ти хвора. Ти не розумієш, що говориш. Цей чоловік промив тобі мізки й скористався твоєю слабкістю. Але тепер ти в безпеці. Ми про тебе подбаємо.

— Ви збожеволіли! Ви зламали йому життя! Я піду в поліцію, я розкажу їм усю правду! Я скажу судді, що ви все це підлаштували! — я кричу, сльози градом котяться по щоках, заливаючи обличчя. Я хапаюся за ручку дверцят, намагаючись відчинити їх на ходу, але спрацьовує замок.

Жінка в сірому костюмі м'яко, але дуже міцно перехоплює мої руки.

— Олександро, заспокойтеся, — її голос звучить рівно і до нудоти правильно. — Я — доктор Марченко, психолог. Ваш емоційний стан зараз дуже нестабільний, але це нормальна реакція на тривалий стрес і маніпуляції з боку аб'юзера.

— Він не аб'юзер! — кричу я їй прямо в обличчя. — Він єдиний, хто захистив мене!

— Це класичний прояв стокгольмського синдрому, — доктор Марченко співчутливо хитає головою, роблячи якусь позначку у своєму блокноті. — Жертва часто ідеалізує свого кривдника, особливо якщо він має над нею владу, статус і гроші. Ви були травмовані конфліктом у родині, а дорослий чоловік скористався цим, щоб прив'язати вас до себе. Він ізолював вас від рідних й змусив переїхати до нього...

— Я сама хотіла переїхати!

— Ви думаєте, що хотіли, — м'яко перебиває вона. — Але ми з цим розберемося. Попереду багато роботи.

Я відкидаюся на спинку сидіння, відчуваючи, як мене затягує у прірву повного безсилля. Вони не слухають мене. Їм не потрібна правда. Їм потрібна зручна картинка для преси і поліції: бідна, травмована студентка і злий ректор. Тоді вітчим отримає свої гроші через суд, мати збереже ілюзію ідеальної сім'ї, а Адам... Адам опиниться за ґратами.

Машина виїжджає за межі міста. За вікном зникають ліхтарі, змінюючись суцільною темрявою осіннього лісу.

— Куди ви мене везете? Ми не додому? — я напружуюся, дивлячись у темне вікно.

— Тобі зараз не можна додому, доню, — зітхає мати, відвертаючись. — Тобі потрібен спокій і  допомога спеціалістів. Ми знайшли для тебе найкращий приватний реабілітаційний центр. Там тебе ніхто не потурбує.

Реабілітаційний центр? От трясця!

За пів години позашляховик зупиняється перед високими металевими воротами. Охоронець звіряє номери і пропускає нас на територію великого комплексу, захованого глибоко в лісі. Будівля виглядає як дорогий санаторій, але високий паркан і камери спостереження на кожному кроці видають справжнє призначення цього місця.

Мене виводять з машини. Я не пручаюся, бо мої сили вичерпалися разом із останніми сльозами. Мене заводять усередину, де пахне хлоркою і  медичним ліками.

Доктор Марченко особисто проводить мене довгим білим коридором на другий поверх.

— Це ваша кімната, Олександро, — вона відчиняє переді мною двері.

Світла, простора палата. Ліжко, стіл, шафа. На вікнах — міцні решітки, замасковані під візерунки. Але самі вікна без ручок.

— Завтра вранці ми почнемо терапію. А поки що вам треба виспатися.

Вона виходить, і я чую, як у дверях двічі повертається ключ. Я підбігаю до дверей і кілька разів смикаю за ручку. Але марно. Я кидаюся до вікна, притискаюся лобом до холодного скла і дивлюся на темний ліс. Мій телефон залишився в будинку Адама, як і все моє життя. 

Я повільно сповзаю по стіні на підлогу, обхоплюю коліна руками і починаю тихенько вити. 

Де він зараз? Що з ним роблять? Може його б'ють? Чи тримають його в камері? Він же не винен! Він віддав мені ключі від свого дому, готував мені їжу, цілував мої руки, обіцяючи, що мені більше ніколи не доведеться захищатися. А тепер його ім'я змішують із брудом. Його репутація, університет... усе це руйнується прямо зараз, поки я сиджу тут і не можу зробити нічого.

«Мій адвокат знайде тебе. Я витягну нас із цього, чуєш? Я обіцяю».

Його останні слова б'ються в моїй голові, як мантра. Я хапаюся за них, бо він обіцяв. Він сильний. Він не здасться. Але як його адвокат знайде мене тут, якщо я навіть не знаю, як називається це місце?

Ніч тягнеться нескінченно довго. Я просто сиджу на підлозі, розгойдуючись з боку в бік, притискаючи до обличчя комір тієї самої футболки, яку Адам дав мені вчора. 

Наступні три дні перетворюються на справжнісінькі тортури, які тільки можна уявити.

Кожного ранку двері відчиняються, і до мене заходить санітарка з їжею. Я вкотре відмовляюся їсти, а потім мене ведуть кабінету доктора Марченко.

Жінка сідає навпроти мене, вмикає диктофон і починає своє щоденне промивання мізків.

— Олександро, давайте поговоримо про те, як ректор Розумовський ізолював вас від ваших друзів. Ви перестали спілкуватися з одногрупниками? 

— Я сама не хотіла з ними говорити. Мені було погано. 

— Він заборонив вам користуватися телефоном у його будинку? 

— Ні! Ми просто вирішили влаштувати вихідні без телефонів!

 — Розумію. Це типовий вчинок контролера. Відрізати жертву від соціуму, щоб вона бачила світ лише його очима.