Глава 7: Турнір

Глава 7: Турнір

— Вітаю вас, шановні глядачі! Ласкаво просимо на Сьомий турнір висхідних зірок! З вами Гобібі Горлопан! — кричав гоблін із трибуни в рупор, що багаторазово посилює його голос. Сам він являв собою класичного зеленого карлика з безліччю всілякого пірсингу у великих вухах, які під його вагою тягнулися до землі. Відповіддю йому слугували захоплені крики натовпу, що розмістився на сходах амфітеатру. 

Поле бою лежить на околиці ділового кварталу, практично біля межі міста. Різношерстий контингент глядачів складається з місцевих усіх рас, статей і вікових груп, гравців-одинаків, які забрели сюди, і представників гільдій, чиї члени беруть участь. Арена має такі розміри, що дають змогу проводити одразу кілька боїв, аж до чвертьфіналу, з початком якого вони перемістяться в самий центр, щоб кожен глядач міг повною мірою насолодитися протистоянням.

Рот конферансьє не затулявся ні на секунду, що дратувало винятково тих, хто намагався його перекричати. Уздовж проходів бродили рознощики їжі, чиєму бізнесу шкодив посилений голос Гобібі. А бізнес, зважаючи на кількість глядачів, був дуже-дуже вигідним. Тим не менш мене все це не зачіпає.

Я сиджу у ложі, куди пускають виключно учасників та організаторів. Перших налічується близько ста двадцяти. Важливою особливістю левової частки гравців є маски різного дизайну, які дають змогу приховати ідентифікатор персонажа. Організатори їх не видавали, але залишили гравцям право самим зайнятися питанням анонімності або формуванням сценічного образу. Я також завчасно потурбувався цим питанням, купивши маску на все обличчя у вигляді гримаси безтурботного монаха. На довершення кожному присудили псевдонім, який звучатиме під час оголошення боїв. Проте дехто, з тієї чи іншої причини, виступає під справжнім іменем.

На столиках у ложі НІПи розставили гори закусок і напоїв, із чиєю допомогою гравці можуть відновлювати ситість, яка в бойових умовах просідає дуже швидко. На моїх очах один кадр злодійкувато озирнувся на всі боки, щоб уже наступної секунди однією рукою згребти миску з бутербродами в сумку. Ельф навпроти і бровою не повів, лише мирно прибрав посуд і приніс нову порцію. Таких «циклів» я нарахував із сім, перш ніж гравець перестав розоряти організаторів. Напевно, вантажопідйомність сумки вичерпалася.

Періодично я придивлявся до інших учасників, помічаючи гравців у повних обладунках і з високоякісною зброєю. Перед самим початком боїв таких набралося зо три десятки, що яскраво демонструє мої шанси на перемогу. Серед усіх видів броні саме металеві обладунки дають найбільший дробильний захист, що особливо гостро відчувається в рукопашних сутичках. Не потурбуєшся додатковим прикриттям рук — і зламані пальці тобі забезпечені.

З роздумів мене вирвав голос одного з організаторів, який оголосив перше коло учасників.

— Бої з першого до п’ятого: Пустельний Вовк і Горе, Горда Сивілла й Палкий Джо, Шкуродер і…

Перша десятка пішла, а ми витріщилися на найближчий екран, звісно, магічний, що транслює всі п’ять боїв разом. Турнір починала пара «вихованців гільдій» — так я їх обізвав. 

Один являв собою високого молодого хлопця, який обрав як расу пустельних людей — обпалених сонцем, про що свідчила засмагла шкіра й щільне чорне волосся. Другий обрав расу огрів із бронзовою шкірою з племені, названого ім’ям відповідного металу.

— Пустельний вовк і Горе, готові? — запитав їхній рефері, яким став знайомий майстер із залу бойових мистецтв. Саме він запросив мене взяти участь у турнірі.

Обидва кивнули, після чого своє слово взяв конферансьє.

— Тільки подивіться! На першій арені в сутичці зійдуться два палаючих жаром пустелі бійці! Справді історична битва, чи зможуть молоді чоловіки обстояти честь своїх предків?! — гоблін покликався на якісь расові взаємини, але це мало цікавило необізнаних гравців.

Вовк був одягнений у повний шкіряний обладунок, на поясі висіло два вигнуті клинки, а в ременях на грудях навхрест ішли невеликі кинджали. Опонент зі свого боку мав могутнє тіло, загорнуте в кольчугу з кількома пластинами металу на плечах, грудях, кистях і гомілках. З нього так і сочиться впевненість, а підготовлена двометрова алебарда поблискувала на сонці в очікуванні свіжої крові.

«Суто теоретично, брак спеціалізованих навичок і бойових прийомів дає перевагу латникам. На ділі ж, щоб тягати таку ношу, у нього має бути за сотню сили, отже, і очевидний дефіцит решти характеристик. Кольчуга, як проміжний варіант, має свої переваги, але практично не захищає від дробильних атак», — спокійно обмірковував я способи протистояння майбутнім супротивникам.

Паралельно почалися битви на інших малих аренах, яким Гобібі однаково віртуозно приділяв увагу, раз у раз вигукуючи влучний коментар у моменти, коли учасники здійснювали несподівані рухи або успішні атаки. Я також не ловив ґав, намагаючись помічати цікавих гравців, з якими, можливо, мені доведеться битися. Однак кінець першого кола став повним розчаруванням, адже ніхто не продемонстрував нічого особливого. Як ігрова, так і реальна сила у всіх кульгала на обидві ноги. Здебільшого кожен намагався «забити» супротивника до смерті. Ніхто не мав бодай якоїсь кваліфікації, яка б давала змогу закінчити битву в кілька ударів. На загальному тлі битва Вовка й Горя виглядала більш-менш цікаво.

Перший кружляв навколо другого бійця, який виставив алебарду паралельно до землі і, навпаки, не рухався, наче жива статуя. Коли у Вовка здали нерви, він спробував несподівано вбити громилу з наскоку. Як відволікаючий маневр хлопець кинув кинджал, зірваний із ременя на грудях. Той лише відскочив від кольчуги, ніяк не потурбувавши огра. Однак Вовк не зрозумів, що це сигнал зупинитися і завдав широкого удару правим клинком. Настільки необачне рішення дало змогу противнику парирувати з такою силою, що легша зброя вилетіла з рук власника. Він розгубився, через що пропустив стусанину від Горя, яка миттєво обнулила небагатий запас здоров’я.