Глава 1: Курс молодого бійця

Йшов третій день мого нового життя на волі…

Я вийшов із презентабельного офісу в діловому районі міста.

— Навіщо влаштовувати спектакль? «Посада зайнята» і «Ви нам не підходите» — лише жалюгідні виправдання лицемірів, які в резюме помітили рядок зі згадкою судимості. Деякі речі не змінюються, скільки б не минуло часу.

Резюме я складав з особливою ретельністю, але уникнути згадки цієї частини біографії було неможливо. Навіть якщо приховати її, у майбутньому правда відкриється, а в століття високих технологій компанії іноді знають про тебе більше, ніж ти сам. Та й не хочеться постійно ходити, як на голках, побоюючись викриття.

Звісно, завжди є можливість працевлаштування на підприємствах із високою змінюваністю кадрів із погодинною оплатою, але це, уже точно, не можна назвати тим заробітком, якого я прагну.

Першими в списку стояли приватні служби безпеки, консультаційні бюро з питань безпеки і все в цьому дусі. Я мав знання, як боронити життя, відбирати його і вести розслідування, пов’язані зі збором доказів. З останнім, як виявилося, ситуація не така однозначна, якщо врахувати те, що ми маємо зараз, через десять років в’язниці.

Ще одним каменем спотикання став горезвісний розвиток технологій. У сфері систем безпеки стався справжній прорив і тепер далеко не найдосконаліший ШІ став здатний як виявляти загрозу, так і боротися з нею на рівні добре підготовленого охоронця. Чого тільки варті мобільні системи «ВоРоГ», здатні цілодобово, без перерв і вихідних, захищати ввірену їм людину. Кілька разів мені особисто довелося побачити вищеназваного красеня, який пролітав повз.

Провівши поглядом чергового літуна, з явно більш мирним основним завданням, я поспішив до наступної точки. Жвава вулиця тиснула на мене своєю атмосферою, все-таки умовна тюремна ізоляція — це не те, що можна забути за кілька днів. Рухаючись біля самого краю потоку, я оглядав рекламні білборди на предмет чогось змістовного. Можливо, мене зараз можна прийняти за туриста, який приїхав у місце, про яке багато чув.

Проходячи повз черговий офіс, я, раптово, відчув свою руку в полоні чужої. Вона була м’якою і ніжною, а її власниця сліпуче усміхалася, причаровуючи непідготовленого перехожого. Не встиг я усвідомити, як опинився в рясно прикрашеному приміщенні. Блондинка модельної зовнішності, що заманила мене сюди, одягнена в незвичайний крислатий капелюх і мантію, передала нового клієнта під опіку не менш вродливої особи. На відміну від першої, вона була більш схожа на бізнес-леді в строгому костюмі з помірним макіяжем, визнаю, – мій типаж на всі сто відсотків.

— Добридень, дозвольте відрекомендуватися, мене звуть Інна, — з її обличчя не сходила ввічлива усмішка.

Одягнений я був у простий одяг, у якому не соромно з’явитися на співбесіді, що складався з білої сорочки з краваткою і строгих штанів блакитного кольору. Звісно, у пристойному товаристві уважна людина могла розгледіти застарілу на десять років модель сорочки і взуття, але подібне, судячи з усього, мало цікавило Інну.

— Артур, — привітався я, досі не розуміючи, що тут роблю.

— Вибачте, за таку агресивну рекламу, — винувато кивнула вона в бік колег. — Хоча я впевнена, що зможу вас зацікавити.

Атмосфера налаштовувала на спілкування, тим паче все ще було свіже відчуття тиску, спричинене перебуванням у натовпі. Розмова — найкращий спосіб відволіктися, особливо з такою прекрасною дівчиною.

— Нічого страшного. То навіщо мене сюди «супроводили»? Сподіваюся, це не вербування в релігійну організацію, я не дуже віруюча людина…

— Ха-ха, — посміялася Інна. — Невже я так схожа на сектантку?

— Сектанти різні бувають, можливо, ви прихований тип? — пожартував я, діставши чергову порцію скромного сміху.

Ми обмінялися ще кількома жартами й зауваженнями, після чого дівчина вирішила перейти до справи.

— Що ви знаєте про ігри? — зайшла вона здалеку.

— Гадаю, мова не про шашки чи шахи, — одразу зметикував я, до чого хилить Інна. — Комп’ютерні ігри дещо не мій профіль, хоча в молодості кілька разів грішив, визнаю.

— Тоді поняття «віртуальна реальність» має бути для вас у новинку, — отримавши моє підтвердження, вона продовжила. — Близько року тому компанія «Нові горизонти» запатентувала справну технологію повного занурення. До цього вона потай від конкурентів роками вдосконалювала концепт. Поява прототипу була лише питанням часу.

З мого бігаючого погляду, Інна зрозуміла, що затягнула зі вступом, тому перейшла до суті монологу.

— Місяць тому стартувало фінальне тестування їхнього першого великого проєкту із застосуванням нової технології. «Вічність» — це багатокористувацька гра з повним зануренням у віртуальний світ. У ньому гравцеві доведеться зіткнутися з величезним світом, який контролюється передовим ШІ, що зміг надати оточенню 95 % реалістичності. Уточню, що реалістичність була навмисно знижена, через деякі медичні протипоказання.

— Тобто… Людина зв’язує свою свідомість, з усіма почуттями з ігровим простором?

— Правильно. Ігровий світ схожий на світи класичного фентезі з властивими їм магією, монстрами й безліччю розумних рас. У грі ви повністю вільні й можете йти, куди забажаєте, робити все, що завгодно, якщо це дозволяє рівень і ресурси.

— Визнаю, заінтригували, але у ваші обов’язки входить не тільки консультація, вірно?

— Так, — Інна вказала на двері, запрошуючи пройти за нею вглиб приміщення.

Я пішов слідом, після чого опинився в іншій просторій кімнаті, де одним рядом йшли десять невідомих апаратів чистого білого кольору. Половина в цей момент була відчинена, тоді як інша зачинена, пульсуючи світлодіодними спалахами.

— Це капсули для занурення, — пояснив мій гід. — У них користувачеві забезпечується повне збереження здоров’я, підтримання оптимальної мозкової та м’язової активності.

— Це якось занадто для гри, вам не здається?

На моє зауваження Інна лише з розумінням усміхнулася і провела до крайньої вільної капсули.