Глава 25. Перше ім’я

Через тиждень Марта повернулася до Києва. Не назовсім. На два дні. Марта написала: «Треба забрати кілька речей. І поговорити».

«Які в тебе в Києві речі?» — відповіла Ірина.

«Зубна щітка». «Куплю нову». «Та була моя перша». Ірина не сперечалася.

* * *

Андрій відчинив двері. Побачив Марту. З коротким волоссям не впізнав секунди дві. Ірина стояла за ним. Марта помітила.

— Оце було приємно.

— Що?

— Ти не одразу зрозумів.

Андрій усміхнувся.

— Привіт.

— Привіт.

Він відступив.

— Заходь.

Марта зняла пальто. Тепер відмінностей стало більше. Інші черевики. Інша сумка. На правій руці тонкий червоний шнурок.

— Це що? — спитала Ірина.

— Купила.

— Навіщо?

— Красивий.

— Дуже глибоко.

— Я працюю над собою.

Андрій пішов ставити чайник. Марта оглянула коридор.

— Дивно.

— Що?

— Я тут жила.

— Три дні.

— Але пам’ятаю більше.

— Моє.

— Так.

Марта сказала це рівно, без звичної раніше провини за чужі спогади. Вона лише констатувала факт.

— Зараз як?

— Наче квартира з дитинства, в якій давно не була.

— У тебе не було дитинства.

— Саме тому дивно.

* * *

На кухні вони сиділи втрьох. Спочатку говорили про Галину. Ліда все ще жила у Люби. Наталя Миронівна знайшла для них психологиню, але після першої ж консультації та зателефонувала колезі й попросила «підтвердити, що вона не заснула». Ліда після цього сказала, що піде ще раз, бо їй сподобалася жінка.

— А документи? — спитав Андрій.

Марта зітхнула.

— Це довго.

— Що каже адвокатка?

— Що спочатку треба перестати пояснювати їй правду.

Ірина засміялася.

— Розумна.

— Ми придумали менш божевільну версію.

— Яку?

— Людина без документів із провалами пам’яті.

— І вона повірила?

— Ні. Але працює.

— А ти?

Марта підняла плечі.

— Теж шукаю.

Ірина не питала де. Уперше.

* * *

Після чаю Андрій сказав:

— Я піду в магазин.

Ірина подивилася.

— У нас усе є.

— Нема хліба.

— Є.

Він відкрив хлібницю. Побачив.

— Тоді молока.

— Є.

Марта засміялася.

— Просто йди вже.

— Дякую.

Він вдягнувся. Біля дверей зупинився. Подивився на Марту.

— Бувай.

Андрій не сказав ні «побачимося», ні «пиши». Марта кивнула.

— Бувай.

Він коротко обійняв її. Ірину кольнуло, але ревнощами це вже не було. Марта теж напружилася й першою відступила.

— Іди.

Андрій вийшов.

* * *

Вони трохи помовчали. Потім Марта сказала:

— Я майже забула нашу кухню.

Ірина зрозуміла. Не цю. Першу з Андрієм.

— Добре.

— Вже не бачу плитку.

— Вона була жахлива.

— Зелена?

— Коричнева.

Марта здивувалася.

— От.

— Що?

— Я думала зелена.

Ірина засміялася.

— Коричнева. З маленькими квітами.

— Це огидно.

— Дуже.

— Диван?

— Синій.

— Пам’ятаю бежевий.

— Бежевий був потім.

Марта подивилася на неї.

— Хороший знак?

— Не знаю.

— Я думаю, хороший.

— Тоді хороший.

Ірина налила ще чаю.

— А ти чому повернулася насправді?

Марта потерла пальцем червоний шнурок.

— Хочу забрати блокнот.

— Він у тебе.

— Перший конверт.

Ірина згадала. Той, де вони проводили експерименти.

МАРТА.

— У майстерні?

— Соломія переслала тобі.

— Так.

Він лежав у шухляді. Ірина принесла. Не відкривала. Марта поклала в сумку.

— І ще.

— Що?

— Я хочу, щоб ти сказала мені одну річ.

Ірина насторожилася.

— Яку?

— Хто я.

— Ні.

Марта засміялася.

— Швидко.

— Серйозно.

— Чому?

— Бо не знаю.

— Що ти думаєш.

Ірина сіла.

— Думаю, ми помилилися з Долею.

— Це знаю.

— Думаю, старий обряд зробив щось, чого люди, які його виконували, не розуміли.

— Дуже конкретно.

— Ти сама просила.

— Далі.

— Думаю, коли дитині змінили ім’я, люди почали жити так, ніби першої дитини більше немає.

Марта слухала.

— Але вона була.

— Де?

— Не знаю.

— У тобі?

Ірина подумала.

— Частково.

— І?

— Коли старе ім’я знову прозвучало… щось отримало можливість зібрати цю стару людину назад.

— З пам’яті інших.

— Так.

— І з тебе.

— Так.

— А тіло?

Ірина підняла руки.

— Отут моє пояснення закінчується.

— Слабко.

— Пиши скаргу.

Марта усміхнулася.

— Тоді я — Марта, яку всі пам’ятали?

— Ні.

— Чому?

— Бо вже ні.

Ірина показала на коротке волосся.

— Соломія тебе такою не пам’ятала.

На шнурок.

— Я цього не купувала.

На сумку.

— І це жахлива сумка.

— Вона хороша.

— Ні.

— Сама вибрала.

— Саме.

Ірина посміхнулася.

— Ти почалася з чужої пам’яті. Але я не думаю, що зараз ти з неї складаєшся.

Марта мовчала.

— Це все?

— Ти хотіла красиву відповідь?

— Трохи.

— Не буде.

— Добре.

— Ти спеціально?

— Так.

* * *

Ірина дістала з шухляди п’ять копійок. Поклала на стіл. Марта подивилася.

— Навіщо?

— Хочеш?

— Ні.

— Я так і думала.

— Чому тоді?

— Не знаю, що з нею робити.

— Віддай мамі.

— Вона не хоче.

— У церкву.

— Не хочу.

— Викинь.

— Теж.

Марта взяла монету. Покрутила.

— Тоді залиш.