Глава 24. Пізніший шар

Наступного дня вони повернулися до Києва. Перед Львовом лишався ще один день, який Марта назвала найгіршим від моменту своєї появи.

Ірина вважала це перебільшенням до одинадцятої сорок.

Одинадцята сорок була часом їхньої консультації в територіальному підрозділі міграційної служби.

Адвокатка прийшла раніше. Її звали Олена Сергіївна, їй було трохи за сорок, вона носила коротку стрижку й говорила так спокійно, що перші десять хвилин Ірина підозрювала в неї професійне знеболення.

— Одразу домовимося, — сказала вона біля входу. — Ніхто сьогодні не отримає паспорт.

— Я здогадувалася, — відповіла Марта.

— І ніхто не буде розповідати працівниці про двійників, Долю й обряди.

— Це вже складніше, — сказала Ірина.

Олена Сергіївна подивилася на неї.

— Для вас особливо.

— Чому для мене?

— Бо ви весь час намагаєтеся пояснити.

Марта усміхнулася.

— Вона мені подобається.

— Мені вже ні.

Адвокатка простягнула Марті тонку папку.

— Ми говоримо тільки те, що можемо сказати правдиво: перед нами доросла жінка без документів і без даних, за якими її можна знайти в реєстрах. Є люди, які можуть підтвердити, що вона реально існує зараз.

— Дуже переконлива біографія, — сказала Марта.

— Біографії якраз немає.

Вона сказала це буденно.

Марта перестала усміхатися.

* * *

У коридорі пахло мокрими куртками, папером і кавою з автомата. На пластикових стільцях сиділи люди з папками. Чоловік навпроти тримав прозорий файл із дитячим свідоцтвом про народження. Маленька дівчинка поруч дивилася мультик без звуку.

Марта дивилася на свідоцтво довше, ніж було ввічливо.

Ірина помітила.

— Не треба, — тихо сказала Марта.

— Я нічого.

— От і добре.

На екрані над дверима змінився номер.

Олена Сергіївна підвелася.

— Наш.

Працівницю звали Валентина Михайлівна. На столі в неї стояла кружка з ромашками й маленький вентилятор, вимкнений посеред зими. Вона спершу подивилася на адвокатку, потім на Марту.

Потім на Ірину.

Ще раз на Марту.

— Сестри?

— Ні, — одночасно сказали вони.

Валентина Михайлівна підняла брови.

— Добре. Хто заявниця?

Марта сіла ближче.

— Я.

— Документ якийсь є?

— Нема.

— Взагалі?

— Взагалі.

— Свідоцтво про народження?

— Ні.

— Старий паспорт? Закордонний? Посвідчення? Водійське?

— Ні.

Працівниця подивилася на адвокатку.

— Втрачено все?

Олена Сергіївна відповіла:

— Не можемо підтвердити, що воно колись було оформлене.

Валентина Михайлівна повільно поклала ручку.

— Тобто раніше паспорт не отримувала?

Марта сказала:

— Ні.

— Вік?

Пауза.

— Приблизно тридцять п’ять.

— «Приблизно» нам не підходить.

— Я розумію.

— Дата народження?

Марта глянула на Ірину.

Ірина відразу відвела очі.

Олена Сергіївна попереджала: не підказувати.

— Друге лютого, — сказала Марта.

Ірина різко повернулася.

Адвокатка теж.

Валентина Михайлівна набрала дату.

— Рік?

Марта мовчала.

— Дев’яностий? — спитала працівниця, дивлячись на її обличчя.

Холод піднявся вздовж спини до потилиці.

Марта сказала:

— Не знаю.

Валентина Михайлівна забрала руки від клавіатури.

— Дивіться. Я не допитую. Але нам треба від чогось відштовхнутися.

— Я знаю.

— Місце народження?

— Не знаю.

Ірина знала, що зараз буде.

Чернівці.

Пологовий.

11:29.

Усе це вже лежало в її голові готовими відповідями.

Марта не взяла жодної.

— Батьки?

— Не знаю.

— Прізвище?

Марта вдихнула.

— Нема.

— Як це «нема»?

— Мене звати Марта.

— Повністю.

— Просто Марта.

Валентина Михайлівна дивилася кілька секунд.

Не насмішкувато. Скоріше втомлено.

— Я не можу внести «просто Марта».

Олена Сергіївна нахилилася.

— Саме тому ми прийшли спочатку на консультацію.

— Я розумію. Але процедура встановлення особи — це не процедура створення особи з нуля.

Фраза впала на стіл.

Марта розглядала свої руки, ніби вперше помічала, що вони нічим не можуть підтвердити її минуле.

Ірина так хотіла втрутитися, що притиснула язик до піднебіння, аби не перебити.

Валентина Михайлівна відкрила іншу сторінку на екрані.

— Якщо людина старша вісімнадцяти й немає документа з фотографією, подається інформація, де проживала, де вчилася, працювала. Відомості про родичів, близьких, сусідів. Можна залучати свідків. Перевіряються реєстри, бази.

— У мене є свідки, — сказала Марта.

— Хто?

Вона повернула голову.

Ірина.

Олена Сергіївна відповіла раніше:

— Вони знають її недовго.

— Скільки?

Марта сказала:

— Десять днів.

Працівниця подумала, що почула неправильно.

— Років?

— Днів.

Тиша.

З коридору долинув плач дитини.

Валентина Михайлівна подивилася на адвокатку.

— Це якась справа про торгівлю людьми?

— Ні.

— Домашнє насильство? Секта?

— Ні.

— Медичний стан?

— Не той випадок, який пояснює відсутність усієї попередньої документації.

— Тоді що?

Олена Сергіївна сказала:

— Незвичайна ситуація, з якою ми зараз самі розбираємося.

Працівниця відсунулася.

— Я не можу працювати з «незвичайною ситуацією». Мені треба встановити особу.

Марта підняла очі.

— Я тут.

Валентина Михайлівна пом’якшала.

— Я бачу.

— Тоді що саме треба встановити?

Працівниця відповіла не одразу.

— Хто ви.

Марта кивнула.