Глава 23. Не повертати

До квартири Орисі вони повернулися вже затемна. Галина їхала мовчки. Ліда залишилася в Люби. Це рішення прийняла сама, і Галина тричі перепитала, чи точно. На третій раз Ліда сказала:

— Якщо ще раз спитаєш, я передумаю тільки з принципу.

Галина подивилася на неї.

— Ти завжди була така противна?

— Не знаю.

— Схоже, була.

Ліда усміхнулася. Ірина бачила цю усмішку на старих фотографіях матері. Але вже не могла сказати, чи справді. За останні дні вона почала боятися власної впевненості більше, ніж незнання. У машині Марта сиділа поруч із нею. Не говорили. Телефон Марти показував 19:16:42.

Через кілька хвилин — 19:17:03.

Ішов. Повільніше за справжній час, але більше не завмирав.

* * *

Орися першою поставила чайник.

— Я думаю, нам усім треба поїсти.

Галина зняла пальто.

— Я не хочу.

— Я тебе не питала.

— Орисю.

— Галю.

— Не починай.

— Я вже закінчила. Суп у холодильнику.

Марта пішла мити руки. Ірина залишилася біля столу. Дві монети лежали там само. Дві копійки. П’ять копійок. Стара фотографія. Паперовий згорток. Галина сіла навпроти.

— Я думала, вона забере.

— Монету?

— Так.

— Навіщо їй?

— Не знаю.

Ірина взяла п’ять копійок. Покрутила.

— Ми весь час намагаємося зробити з цих речей причину.

— Бо вони є.

— У мене зуб теж є. Це не означає, що через нього з’явилася Марта.

— Дуже розумно.

— Я серйозно.

Галина теж.

— Я знаю.

Вона взяла свої дві копійки.

— Просто хочеться, щоб було щось просте.

— Я знаю.

— Віддала — повернулося. Не віддала — залишилося. Назвала — прийшло.

— Було б зручно.

— Дуже.

Марта повернулася. Сіла збоку.

— Я не думаю, що це монети.

Галина глянула на неї.

— Чому?

— Бо я їх ніколи не хотіла.

— Ти могла не знати.

— Могла.

— От.

Марта нічого не відповіла. Ірина сказала:

— Наталі Миронівні подзвонимо.

Галина відразу:

— Сьогодні?

— Вона написала, що знайшла дещо.

— Ще?

Орися поставила каструлю на плиту.

— Якщо ця жінка знайде ще один старий запис, я почну брати з неї орендну плату за місце в нашій сім’ї.

* * *

Наталя Миронівна відповіла по відео.

— Ви всі знов разом?

— Майже, — сказала Ірина.

— Друга де?

Галина здригнулася від слова.

— У Люби.

— Добре.

— Чому добре?

— Бо я не уявляла, де ви її поселите.

— Це не те, що я питаю.

— Я знаю.

Наталя Миронівна підсунула окуляри.

— Я перечитала статтю про Долю, яку вам скидала.

— І?

— І зрозуміла, що ми з вами робимо рівно те, чого я весь час просила не робити.

Ірина усміхнулася.

— Нарешті ви теж винні.

— Трохи.

— У чому?

— Ми назвали Марту Долею.

Марта підняла голову. Галина сказала:

— А хто вона?

— Я не знаю.

— Чудово.

— Саме.

Наталя Миронівна відкрила книжку.

— Дивіться. Уявлення про Долю дуже різні. Десь вона двійник. Десь душа. Десь дух-помічник. Десь майже саме щастя людини. Є оповіді, де її треба знайти. І є окремий мотив: Долю не можна продати або поміняти, вона все одно знайде свого господаря.

Ірина подивилася на Марту.

— Тоді продаж дитини не мав її відділити.

— Якщо припустити, що Марта — саме Доля.

— А якщо ні?

— Тоді ми не знаємо нічого.

Орися з кухні:

— Я зараз вимкну інтернет.

Наталя засміялася.

— Вибачте.

Ірина нахилилася ближче.

— Обряд через вікно.

— Так.

— Що саме робили?

— Передавали дитину.

— Не Долю.

— Звичайно, ні.

— Не душу.

— В етнографічному описі — дитину.

— А назад?

— В одному з варіантів заносили дверима.

Ірина мовчала. Марта теж. Галина першою сказала:

— Іро.

— Почекай.

Думка ще не складалася в готовий висновок. Ірина перебирала послідовність: вікно, немовля Марта, чужі руки, п’ять копійок, двері, нове ім’я. Через вікно винесли не Долю. Винесли дитину.

— Мамо.

— Ви винесли Марту.

Галина дивилася.

— І занесли Ірину.

— Це просто…

— Я знаю, що символічно.

Наталя Миронівна сказала:

— Обережно.

— Я не кажу, що так було насправді.

— Добре.

— Але якщо той обряд працює хоча б у тому сенсі, у якому ви всі тоді в нього вірили…

Ірина показала на себе.

— То я друга.

Ніхто не відповів. Навіть Орися перестала гриміти посудом. Марта повільно сказала:

— Ні.

— Чому?

— Тіло твоє.

— Наше.

— Ти прожила життя.

— Так.

— Тоді ти не друга.

— Я не про справжність.

Ірина встала. Не могла сидіти.

— Ми весь час ставимо питання: що залишилося від Марти після того, як її перейменували?

Вона подивилася на Марту.

— А якщо питання треба ставити навпаки?

— Яке?

— Що саме створили, коли повернули дитину під іншим ім’ям?

Галина прошепотіла:

— Ірину.

Ірина кивнула. Доказом це не було, але логіці старого ритуалу така версія відповідала краще. Марта мовчки стежила за нею.

— Тоді хто я?

Ірина відповіла:

— Не знаю.

Марта відвернулася.

— Дякую.

— Але точно не моя «правильна версія».

Вона знову глянула.

— Чому?

— Бо ти не знаєш, що буде.

— І?

— Я весь час називала тебе життям, яким мала жити.

Ірина сперлася руками об стіл.

— Але звідки ти знала про Львів?

— Від Соломії.

— Реставрацію?

— Від Соломії. Андрія. Мами. Тебе.

— Ту стару мене?

Марта мовчала. Ірина сама відповіла: