Глава 22. Вікно

Нові власники будинку називали його старим, хоча від того будинку, який Ірина пам’ятала з дитинства, залишилося небагато. Паркан замінили. Дах перекрили темною металочерепицею. Літню кухню знесли. Веранду засклили. На подвір’ї стояла синя дитяча гірка. Біля хвіртки гавкав невеликий рудий пес. Орися заглушила машину.

— Вікно там.

Ірина й без неї знала. Ліва стіна — там, де колись була бабусина кухня. Тепер у ній стояло велике пластикове вікно, ширше за старе, але приблизно на тій самій висоті. Біля нього були дві жінки: Галина зсередини, Ліда надворі. Серце Ірини прискорилося.

— Що вона робить?

Марта вже відчиняла двері.

— Не знаю.

Власник будинку зустрів їх біля хвіртки. Чоловік років сорока в домашній кофті.

— Ви родичі пані Галини?

— Так.

— Заходьте. Вона сказала, що тут колись жила.

Орися одразу:

— Я теж.

— Добре.

Він явно не хотів знати більше. Потім побачив Марту. Подивився на Ірину. Назад на Марту.

— А...

— Довга історія, — сказала Ірина.

— Я вже зрозумів.

Пес загавкав на Марту. На Ірину — ні. Марта зупинилася.

— Навіть собака.

— Не починай.

Власник прикрикнув:

— Річі, тихо.

Пес не послухався.

* * *

Галина стояла в колишній кухні. На місці бабусиної печі тепер була біла шафа. Стіни пофарбовані світло-сірим. Кухонний гарнітур новий. Ірина пам’ятала кімнату меншою. Можливо, в дитинстві все було більшим. Ліда стояла за склом. Долоні в кишенях. Галина тримала дві копійки.

— Мамо.

Вона не обернулася.

— Я сказала тобі не їхати.

— Ні. Ти втекла раніше.

— Я не втекла.

— Добре. Поїхала без пояснення.

— Я поясню зараз.

Марта залишилася біля дверей. Ірина це помітила.

— Що ти хочеш зробити?

Галина показала монету.

— Віддати.

— Кому?

— Їй.

— Навіщо?

— Бо це за мене.

— Тобі заплатила Марія.

— Я знаю.

— Значить, гроші не її.

— А чиї?

— Твоєї матері.

Галина зтиснула пальці.

— Вона померла.

— Це не робить їх Лідиними.

Ззовні постукали у скло. Не сильно. Ліда показала, щоб відчинили вікно.

— Ні, — сказала Ірина.

Галина глянула.

— Вона не чує.

— І добре.

— Іро.

— Ми не знаємо, що означає це вікно.

— Воно означає вікно.

— Ти сама пів життя його боялася.

Галина відвернулася. Ірина підійшла.

— Мамо, Наталя сказала: дитину могли винести через вікно й занести назад дверима. Не монету. Не Долю. Дитину.

— Я знаю.

— Тоді не вигадуй обряд на ходу.

— Я не вигадую.

— А що?

Галина довго не відповідала.

Потім:

— Я хочу повернути те, що не повинна була залишати.

Ірина подивилася на дві копійки.

— Це не вона.

— Звідки знаєш?

— Бо вона стоїть надворі.

Ліда знову постукала. Власниця дому зазирнула з коридору.

— Може, впустити ту дівчину? Там холодно.

Галина і Ірина одночасно сказали:

— Ні.

Жінка підняла руки.

— Добре.

Пішла. Марта тихо сказала:

— Дуже здоровий будинок.

* * *

Ірина відчинила кватирку. Не все вікно. Лише верхню частину.

— Чуєте?

Ліда підійшла.

— Так.

— Навіщо ви сюди прийшли?

Вона подивилася на Галину.

— Тут було.

— Що?

— Початок.

— Ви пам’ятаєте?

— Ні.

— Тоді звідки знаєте?

Ліда роздратувалася.

— Я не можу на кожне питання відповідати «не знаю».