Наталя Миронівна вислухала їх по відео й кілька секунд мовчки дивилася на дві монети, які Галина поклала перед телефоном.
— Ви знову намагаєтеся скласти одне правило з усього, що сталося, — сказала вона. — Ложка, ім’я, вікно, гроші, відповідь. Тепер ще й пам’ять. Я б із цим не поспішала.
— А якщо правило все-таки є? — спитала Галина.
— Може бути. Але спочатку відділіть те, що справді зафіксовано, від того, що ваша родина пояснила собі заднім числом.
Наталя Миронівна підняла старі записи. У відомих їй варіантах «продажу» дитину справді могли передавати через вікно, іноді повертати через двері й віддавати символічну плату до церкви. Але жодного правила «мати лишила монету — з’явився двійник» вона не знайшла. Марта спитала, чи означає вікно, що «стара дитина» ніби лишалася назовні.
— Ні. Оце вже наш красивий висновок. Міфологічно красивий — не означає етнографічно підтверджений.
Ірина глянула на Галину. Та все одно не відводила очей від монет.
— З Марією є дещо важливіше, — продовжила Наталя. — Я знайшла сторінку, яку не переносила в основні записи. Після інтерв’ю ми сперечалися про ті гроші. Я спитала, чому вона так наполягала, щоб їх не лишали матері.
Галина подалася вперед.
— І що вона сказала?
— «Бо тоді мати не відпустила». Я уточнила: дитину? Вона відповіла: «Не дитину. Те, що зробила». А потім додала: «Люди думають, що обряд усе зробить за них».
Наталя Миронівна не стала пояснювати цю фразу. Ірина була їй за це вдячна.
— Тобто монета може взагалі нічого не вмикати, — сказала Ірина.
— Може. А може мати значення саме для вашої матері. Це різні речі.
Галина повільно взяла дві копійки. П’ять Ірина накрила долонею.
— Свою я не віддам, — сказала вона. — Принаймні не для того, щоб перевірити, чи зникне Марта.
Галина подивилася на Марту й відвела очі.
— А свою я хочу віднести до церкви.
Ірина вже хотіла заперечити, але Марта випередила:
— Нехай. Це її монета.
Галина вдягнула пальто й пішла сама. Через сорок сім хвилин у передпокої клацнув замок. Разом із нею до квартири зайшли холод і слабкий запах воску. Монета була з нею. Ірина побачила відразу. Мати поклала її на стіл.
— Не змогла.
Орися нічого не сказала. Ірина теж. Марта стояла біля вікна.
— Чому? — спитала вона.
Галина розстебнула пальто.
— Не знаю.
— Не хотіли віддати гроші?
— Це дві копійки.
— Значить, не в них справа.
Галина сіла.
— Я зайшла. Поставила свічку. Стояла з цією дурною монетою в руці й подумала, що моя мама теж колись стояла так само.
— І?
— І не віддала.
— Звідки знаєте, що стояла?
— Не знаю.
Галина похитала головою.
— Може, не стояла.
— Тоді?
— Я раптом зрозуміла: якщо зараз кину її кудись, то не тому, що повірила в обряд. Я просто хочу позбутися речі, яка мене лякає.
Марта кивнула.
— Мене?
Мати подивилася.
— Тієї.
— Ліди?
— Так.
— Бо боїтеся.
— Так.
Вперше Галина відповіла без виправдань.
— І?
— Я не хочу робити з тобою те, що моя мама зробила зі мною.
— Що саме?
Галина торкнулася монети.
— Вирішувати за тебе, що ти не повинна існувати.
У кімнаті стало тихо. Ірина дивилася на матір. Не очікувала. Марта теж.
— Я не Ліда, — сказала вона.
— Знаю.
— І не ваша дочка.
— Знаю.
— Тоді...
— Я говорю не про тебе.
Галина видихнула.
— Я говорю про те, що вона стоїть десь надворі без телефона й дому, а я сиджу тут і думаю, як завершити обряд, щоб вона зникла.
Марта повільно сіла.
— Вона вас лякає.
— Дуже.
— Мене ви теж боялися.
Галина подивилася.
— Так.
— Уже менше?
— Менше.
— Чому?
Галина подумала.
— Бо ти стала дратувати мене окремо від Ірини.
Орися зареготала. Ірина теж. Навіть Марта не втрималася.
— Дуже тепле прийняття в сім’ю.