Глава 21. Дві копійки

Наталя Миронівна вислухала їх по відео й кілька секунд мовчки дивилася на дві монети, які Галина поклала перед телефоном.

— Ви знову намагаєтеся скласти одне правило з усього, що сталося, — сказала вона. — Ложка, ім’я, вікно, гроші, відповідь. Тепер ще й пам’ять. Я б із цим не поспішала.

— А якщо правило все-таки є? — спитала Галина.

— Може бути. Але спочатку відділіть те, що справді зафіксовано, від того, що ваша родина пояснила собі заднім числом.

Наталя Миронівна підняла старі записи. У відомих їй варіантах «продажу» дитину справді могли передавати через вікно, іноді повертати через двері й віддавати символічну плату до церкви. Але жодного правила «мати лишила монету — з’явився двійник» вона не знайшла. Марта спитала, чи означає вікно, що «стара дитина» ніби лишалася назовні.

— Ні. Оце вже наш красивий висновок. Міфологічно красивий — не означає етнографічно підтверджений.

Ірина глянула на Галину. Та все одно не відводила очей від монет.

— З Марією є дещо важливіше, — продовжила Наталя. — Я знайшла сторінку, яку не переносила в основні записи. Після інтерв’ю ми сперечалися про ті гроші. Я спитала, чому вона так наполягала, щоб їх не лишали матері.

Галина подалася вперед.

— І що вона сказала?

— «Бо тоді мати не відпустила». Я уточнила: дитину? Вона відповіла: «Не дитину. Те, що зробила». А потім додала: «Люди думають, що обряд усе зробить за них».

Наталя Миронівна не стала пояснювати цю фразу. Ірина була їй за це вдячна.

— Тобто монета може взагалі нічого не вмикати, — сказала Ірина.

— Може. А може мати значення саме для вашої матері. Це різні речі.

Галина повільно взяла дві копійки. П’ять Ірина накрила долонею.

— Свою я не віддам, — сказала вона. — Принаймні не для того, щоб перевірити, чи зникне Марта.

Галина подивилася на Марту й відвела очі.

— А свою я хочу віднести до церкви.

Ірина вже хотіла заперечити, але Марта випередила:

— Нехай. Це її монета.

Галина вдягнула пальто й пішла сама. Через сорок сім хвилин у передпокої клацнув замок. Разом із нею до квартири зайшли холод і слабкий запах воску. Монета була з нею. Ірина побачила відразу. Мати поклала її на стіл.

— Не змогла.

Орися нічого не сказала. Ірина теж. Марта стояла біля вікна.

— Чому? — спитала вона.

Галина розстебнула пальто.

— Не знаю.

— Не хотіли віддати гроші?

— Це дві копійки.

— Значить, не в них справа.

Галина сіла.

— Я зайшла. Поставила свічку. Стояла з цією дурною монетою в руці й подумала, що моя мама теж колись стояла так само.

— І?

— І не віддала.

— Звідки знаєте, що стояла?

— Не знаю.

Галина похитала головою.

— Може, не стояла.

— Тоді?

— Я раптом зрозуміла: якщо зараз кину її кудись, то не тому, що повірила в обряд. Я просто хочу позбутися речі, яка мене лякає.

Марта кивнула.

— Мене?

Мати подивилася.

— Тієї.

— Ліди?

— Так.

— Бо боїтеся.

— Так.

Вперше Галина відповіла без виправдань.

— І?

— Я не хочу робити з тобою те, що моя мама зробила зі мною.

— Що саме?

Галина торкнулася монети.

— Вирішувати за тебе, що ти не повинна існувати.

У кімнаті стало тихо. Ірина дивилася на матір. Не очікувала. Марта теж.

— Я не Ліда, — сказала вона.

— Знаю.

— І не ваша дочка.

— Знаю.

— Тоді...

— Я говорю не про тебе.

Галина видихнула.

— Я говорю про те, що вона стоїть десь надворі без телефона й дому, а я сиджу тут і думаю, як завершити обряд, щоб вона зникла.

Марта повільно сіла.

— Вона вас лякає.

— Дуже.

— Мене ви теж боялися.

Галина подивилася.

— Так.

— Уже менше?

— Менше.

— Чому?

Галина подумала.

— Бо ти стала дратувати мене окремо від Ірини.

Орися зареготала. Ірина теж. Навіть Марта не втрималася.

— Дуже тепле прийняття в сім’ю.