Глава 20. По той бік дверей

— Вона питає, чому ти тоді не озвалася.

Галина дивилася на Ірину. Не на двері. Ніби відповідь мала бути в доньки.

— Вона це сказала?

— Так.

— Ти впевнена?

— Мамо, я читала по губах. Вона повторила двічі.

Орися стояла трохи далі, притискаючи долоню до грудей.

— Може, хай іде?

— Як саме ти пропонуєш їй це повідомити? — спитала Ірина.

— Не знаю. Папірець під двері.

Марта мовчала. Вона не підходила ближче. Ірина помітила це ще раніше. Відтоді як подзвонили у двері, Марта трималася біля входу в кухню, наче між нею і сходовим майданчиком проходила невидима лінія.

— Ти її відчуваєш? — тихо спитала Ірина.

— Ні. Взагалі. І мені це не подобається.

Ззовні почулося:

— Галя.

Не голосно. Навіть не крізь двері — радше просто достатньо близько, щоб усі почули. Галина сіла на тумбу. Орися різко сказала:

— Не відповідай.

— Я знаю.

— Ти минулого разу теж знала.

— Орисю.

— Що? Я тепер кожне слово контролюватиму.

Молода жінка за дверима знову сказала:

— Галя.

Ірина підійшла ближче.

— Чого ви хочете?

Тиша. Потім:

— Відчини.

— Ні.

Ірина відповіла раніше за матір. Галина підняла голову.

— Іро...

— Ні.

З того боку теж замовкли. Ірина дивилася у вічко. Жінка відступила на крок. На ній була світла коротка куртка. Не сучасна стилізація під вісімдесяті — цілком звичайна сучасна куртка, трохи завелика в плечах. Темні джинси. Черевики. Тільки обличчя було з іншого часу. Мамине. До зморшок біля очей. До короткої стрижки.

До Ірини.

— Ми можемо говорити так, — сказала Ірина.

Жінка за дверима подивилася прямо у вічко.

— Ти Ірина.

Цього разу Ірина не відповіла відразу.

— Звідки знаєте?

Жінка нахмурилася. Наче питання було складним.

— Вона знає.

— Хто?

Погляд за дверима трохи змістився. На місце, де сиділа Галина, хоча бачити її звідти було неможливо.

— Галя.

Ірина озирнулася. Мати сиділа, обхопивши себе руками.

— Що ще ви про мене знаєте?

— Ти її донька.

— Знаєте мого батька?

Пауза.

— Микола.

Ірина завмерла. Ім’я батька не звучало в цій квартирі вже кілька днів.

— Пам’ятаєте його?

Жінка заплющила очі. — Ні. Я знаю ім’я, але не пам’ятаю його.

По спині пройшов знайомий холод. Ліда мала факти без прожитого життя — точнісінько так, як Марта в перші дні.

Марта тихо видихнула. Ірина глянула. Саме так Марта відповідала перші дні.

— Що ви пам’ятаєте останнім? — спитала Ірина.

— Не розумію.

— До сьогодні.

Жінка мовчала.

— До цих дверей. Що було перед цим?

Вона опустила голову. Довго. Орися перестала ворушитися. Навіть Галина тепер дивилася в бік дверей.

— Вода, — сказала жінка.

— Яка?

— Колодязь.

Галина різко вдихнула.

— Ще?

— Холодно було.

— Вересень, — прошепотіла Галина.

Орися шикнула. Але було пізно. Жінка за дверима сказала:

— Вересень.

Шлунок неприємно стиснувся. Тепер уже неможливо було відрізнити, чи Ліда знала місяць сама, чи щойно підхопила його від Галини. Ця невизначеність просочилася майже в кожну їхню розмову.

— Що біля колодязя? — спитала Ірина.

— Вона вийшла.

— Мама?

Жінка кивнула.

— Я покликала.

— Лідою?

Галина закрила очі. Жінка відповіла:

— Так.

— А вона?

— Пішла.

Галина сказала, не підводячи голови:

— Я злякалася.

Орися схопила її за руку.

— Галю.

— Що? Вона й так знає.

За дверима стало тихо. Ірина знову подивилася у вічко. Жінка стояла нерухомо.