Глава 19. Двадцять два

Марта приїхала назад на таксі. Ірина зустріла її під під’їздом.

— Мама спить?

— Так.

— Точно?

— Ти хочеш, щоб я пішла перевірила пульс?

— Не жартуй.

— Я не жартую.

Вони піднялися пішки. Орися вже чекала. Марта побачила стару фотографію. Потім кадр із домофона. Її обличчя стало серйозним.

— Це вона.

— Хто?

— Твоя мама.

— У двадцять два.

— Так.

— Звідки ти знаєш?

Марта подивилася ще раз.

— Ти знаєш.

— Я знаю з фотографій.

— Значить, і я.

— Не починай.

— Я пояснюю.

Орися сказала:

— Вона навіть волосся так носила.

Ірина подивилася.

— Як?

— За ліве вухо.

На старому знімку молодша Галина справді заправила волосся зліва. На кадрі камери — теж.

— Це могла бачити будь-хто на фотографії.

— Я не кажу, що не могла.

Орися сіла.

— Що робити?

— Нічого, — сказала Ірина.

— Дуже сильний план.

— А що ти пропонуєш? Вийти й кликати?

Усі троє автоматично подивилися на вікно.

— Ні, — сказала Марта.

— От.

Ірина взяла аркуші.

— Пишемо.

Орися застогнала.

— Знову?

— Так.

— Що?

— Що кожна бачить на фотографії. І кого нагадує.

— Ми вже сказали.

— Саме тому зараз пізно.

Ірина розсердилася на себе. Вони вже обговорили. Знову.

— От бачите?

Вона кинула ручку на стіл.

— Ми постійно це робимо.

Марта сказала:

— Тому що люди так говорять.

— Я знаю.

— Ти намагаєшся перетворити сім’ю на лабораторію.

— Бо лабораторії принаймні записують.

— А сім’ї згадують.

— І вигадують.

Орися образилася.

— Я нічого не вигадала.

— Я не про тебе.

— Тоді про кого?

— Про всіх.

Марта сіла напроти.

— Може, цього разу не треба знати точно.

— Це обличчя моєї матері.

— Так.

— У віці, коли її вперше назвали Лідою.

— Так.

— Через кілька годин після того, як вона відповіла на це ім’я.

— Так.

— І ти пропонуєш не робити висновків?

— Пропоную не робити останнього.

Ірина подивилася.

— Якого?

— Що це я.

— Я не сказала.

— Подумала.

— Ти вже один раз з’явилася саме так.

— Ні.

— Як «ні»?

— Я з’явилася з твоїм теперішнім обличчям.

Марта поклала стару фотографію ближче.

— Ця — ні.

Ірина не зрозуміла.

— І?

— Чому вона двадцятидворічна?

— Бо тоді мама почула старе ім’я.

— Може.

— А ти?

— Я з’явилася тридцятип’ятирічною.

Ірина мовчала.

— Хоча старе ім’я тобі дали при народженні, — продовжила Марта.

Орися сказала:

— Правильно.

Ірина сіла. Це не вкладалося. Якщо Марта була Долею дитини Марти, чому мала тіло тридцятип’ятирічної Ірини? Вони весь час пояснювали це чужими спогадами. Сучасними людьми. Але жінка на камері виглядала так, як Галина майже сорок років тому.

— Може, вона не взяла теперішні спогади, — сказала Ірина.

— Чому?

— Бо мама не дала.

— Як?

— Не знаю.

Марта глянула на неї.

— Улюблене слово.

Цього разу ніхто не засміявся.

* * *