Глава 18. Дорога назад

Першу годину нічого не сталося. Другу теж. Ірина телефонувала матері чотири рази. На п’ятий Галина не витримала.

— Якщо ти ще раз подзвониш, я вимкну телефон.

— Не вимкнеш.

— Вимкну.

— Тоді я приїду.

— Не треба.

— Ми й так приїдемо.

— Хто «ми»?

Ірина подивилася на Марту.

— Я й Марта.

Марта підняла голову. Вони цього ще не обговорювали. Галина теж замовкла.

— Навіщо її сюди?

Марта почула. Ірина відійшла.

— Бо це стосується її.

— Це стосується мене.

— Саме.

— Я не хочу.

— Мамо.

— Іро, я нормально себе почуваю. Ніхто мене не переслідує. Я нікого не бачу.

— Ти відповіла на старе ім’я.

— Орисі.

— Так.

— Не якійсь істоті.

— Ми не знаємо, чи є різниця.

— От коли знатимемо — тоді приїдеш.

Ірина мало не засміялася.

— Це чудовий план.

— У тебе робота.

— Я взяла два дні.

— Андрій?

— Повертається до Києва ввечері.

Галина зітхнула.

— Не тягни Марту.

Ірина подивилася через скляну перегородку. Марта стояла біля столу. Не слухала. Або робила вигляд.

— Вона сама вирішить.

— Іро.

— Я не хочу дивитися ще на одну.

Ірина замовкла. Галина відразу сказала:

— Я не так...

— Знаю.

— Ні. Не знаєш.

— Мамо, я передзвоню.

Відключилася.

* * *

— Я не поїду, якщо вона не хоче.

Марта сказала це ще до того, як Ірина повернулася до кімнати.

— Ти слухала.

— У тебе гучний голос.

— Неправда.

Тарас із сусідньої кімнати:

— Правда.

— Тебе ніхто не питав.

Марта складала свої речі. Їх було небагато. Светр. Зубна щітка. Телефон. Зелений блокнот.

— Я не хочу влазити до неї.

— Ти вже в цій історії.

— Це не означає, що я маю сидіти в її кухні.

— А якщо...

Ірина зупинилася.

— Що?

— Якщо там з’явиться...

Не сказала «друга». Марта зрозуміла.

— Тим більше.

— Чому?

Марта застебнула сумку.

— Бо якщо це така сама, як я, останнє, що їй треба побачити, — ще одну мене.

Ірина сіла.

— Ти не «така сама».

— Звідки знаєш?

— Бо ти вже не така сама, як тиждень тому.

Марта завмерла.

— Це комплімент?

— Не звикай.

Марта усміхнулася.

— Я все одно поїду.

— Щойно сказала...

— Не до твоєї мами.

— А куди?

— У Чернівці.

— Це те саме місто.

— Дякую.

— Марто.

— Я хочу побачити будинок.

Ірина насупилася.

— Бабусин?

— Так.

— Навіщо?

— Там було вікно.

— Його вже немає?

— Не знаю.

— Будинок продали.

— Знаю.

— Там чужі люди.

— Теж знаю.

Марта накинула сумку на плече.

— Я не збираюся лізти всередину.

Ірина дивилася.

— Що?

— Ти зараз дуже схожа на мене.

— Тоді я передумала.

* * *

Вони поїхали потягом. Соломія дала їм із собою бутерброди. Тарас приніс зарядний пристрій, хоча обидві мали свої. Олена навіть вийшла з об’єкта попрощатися.

— Якщо знайдете ще якусь стіну, не чіпайте без мене.

Ірина сказала:

— Ми їдемо до сім’ї.