4.8. Павло і запах стружки: Як народжується нова самооцінка

Минуло ще два тижні. Павло продовжував свої вечірні «археологічні розкопки» в руїнах минулого, і з кожним днем йому ставало тільки гірше. Він схуд, змарнів, і його найкращий друг Андрій більше не міг на це дивитися.

Одного вечора Андрій приїхав до нього без попередження.
— Збирайся, — сказав він твердо.
— Куди? У мене немає настрою, — пробурмотів Павло.
— Я не питаю про настрій. Я сказав, збирайся. У нас через пів години пробний урок.
— Урок чого?
— Столярної справи, — відповів Андрій з незворушним виглядом.

Павло хотів відмовитися, але в погляді друга була така рішучість, що сперечатися було марно. Через сорок хвилин він, незграбний і розгублений, стояв у просторій, яскраво освітленій майстерні, в якій густо пахло свіжим деревом, клеєм і машинним маслом.

Їм видали по шматку соснового бруска і просте завдання: зробити підставку під чашку. Майстер швидко показав, як користуватися ручним лобзиком і наждачним папером.

Перші десять хвилин були тортурою. Інструмент не слухався, лінія розпилу йшла вбік, руки тремтіли. Павло почувався незграбним ідіотом. Але потім сталося щось дивне. Щоб відпиляти хоча б відносно рівний шматок дерева, йому довелося повністю сконцентруватися.

Він повинен був одночасно стежити за лінією розмітки, правильно тримати лобзик, контролювати натиск і ритм руху. Його мозок, звиклий за останні місяці безцільно блукати лабіринтами минулого, раптом отримав гранично конкретне, відчутне завдання.

У ці миті не існувало ні колишньої дівчини, ні болісних спогадів, ні почуття провини. Існував тільки він, шматок сосни і неслухняний лобзик. Вся його ментальна енергія, вся «пропускна здатність» його свідомості була спрямована в одну точку.

Він пиляв. Потім шліфував. Він відчував пальцями, як груба, занозиста поверхня стає гладкою і теплою. Запах свіжої стружки наповнював легені. Він був повністю поглинений процесом.

Минуло дві години. Павло і не помітив, як пролетів час. Він подивився на свої руки. Вони були в дрібному деревному пилу, а на долоні червоніла невелика мозоля. А перед ним на верстаку лежала проста, трохи кривувата, недосконала, але абсолютно реальна дерев'яна підставка під чашку. Його підставка.

Він узяв її в руки. Вона була теплою і пахла лісом. І в цей момент він відчув те, чого не відчував уже дуже давно. Це була не туга, не тривога і не жаль. Це було просте, чисте і неймовірно потужне почуття: «Я зміг. Я це зробив. Я створив щось».

Ця маленька деревинка в його руці виявилася набагато реальнішою і вагомішою, ніж усі ефемерні привиди з його телефону. Вона була доказом. Доказом того, що він не просто жертва обставин, не просто пасивний страдалець. Він — людина, яка може взяти шматок необробленого матеріалу і перетворити його на щось корисне і красиве.

Того вечора Павло вперше за багато тижнів заснув без допомоги снодійного. Він не вирішив усі свої проблеми. Його біль не зник за помахом чарівної палички. Але у фундаменті його зруйнованої самооцінки з'явилася перша, маленька, але дуже міцна цеглинка, зроблена з сосни, що пахла надією.