Розділ другий. Люди під землею
Життя у підземному місті починалося з тиші. Вона тут була не порожнечею, а окремою формою звуку — глухою, рівною, що лунала від кожної стіни. В перші дні ми не розуміли, чи це все ще день, чи вже ніч. Під ногами був спеціальний матеріал — не бетон, не плитка — щось м’яке, антистатичне, що поглинало кроки. Діти бігали по ньому майже беззвучно.
Наш блок мав назву «Сектор D-14». Це був житловий модуль на три десятки сімей. Довгий коридор, від якого в обидва боки відходили двері — вузькі, металеві, з маленьким віконцем угорі. На кожній табличка: "Сім'я №14-1А", "№14-2B", і так далі. Ми були 14-6В. Шоста квартира ліворуч, другий поверх униз по спіралі.
Всередині — як у хрущовці, тільки з майбутнього. Маленька кухня з індукційною плитою, вмонтованим холодильником, який працював без жодного звуку. Стіл, вбудований у стіну. Меблі з полегшених матеріалів, біло-сіро-зелені тони. Світло — м’яке, штучне, але з імітацією денного циклу. Кожна квартира мала центральну систему контролю — щось на кшталт внутрішнього ШІ, який відповідав за мікроклімат, температуру, вологість і навіть стан повітря.
Першою, кого ми зустріли, була пані Оля з квартири навпроти. Вона була з Луцька, сама, без сім’ї. Колишній агроном, тепер — фахівець із вирощування мікрозелені. У неї були очі кольору хвої — ясні, але пильні. Вона нас зустріла, як сусідка з під’їзду: з коробкою вафель і кількома порадами.
— Пил тут нема, але алергії можуть бути. Усе штучне. Все ідеальне, крім того, що живе.
— Не замикайте двері зсередини — якщо станеться щось, служба може не встигнути зламати.
— І головне — не відчиняйте вентиляційні люки. Вони — не для людей.
Так ми дізналися про те, що більшість систем тут — автоматичні, і краще не втручатися. Дехто вже пробував — одного чоловіка переселили після того, як він відкрутив модуль подачі води, шукаючи «джерело шуму». Після того ми його більше не бачили.
Діти швидко звикли. У них була загальна ігрова зона — кругла кімната з м’якою підлогою і сенсорними панелями на стінах. Там вони грали у віртуальні ігри, малювали пальцями світлом, і навіть слухали казки — за бажанням, у будь-якому голосі. Ліна слухала тільки казки голосом бабусі, як ми її навчили.
Кожного ранку ми ходили до зони харчування — їдальня №3, секція "D". Там усе було строго по графіку. Їжа — не смажена, не жирна, не свіжа, але ідеально збалансована. Вітаміни, білки, калорії — ні на грам більше чи менше. Арсен жартував:
— Ми їмо так, ніби нас вирощують.
Одного вечора ми познайомились з подружжям Ільченків — Павло і Таміла, з Харкова. Вони мали трьох дітей і вже жили тут пів року. Павло працював у секторі водоочищення. Він умів жартувати так, що навіть сталеві стіни наче ставали теплішими. Вони запросили нас на «підземний чай» — зелений напій із місцевої лабораторної м’яти.
— Спочатку здається, що ми тут тимчасово, — сказала Таміла. — А потім раптом розумієш: назовні вже нічого не чекає.
У тій кімнаті було затишно. Штучні рослини в кутку. Лампа, що імітувала світанок. Трохи музики, трохи сміху. І глибоке розуміння в очах — усі ми тут опинилися не просто так. Але ніхто і не сказав навіщо