Глава 1

– Ну ось я і на території ворога, – пробурмотіла собі під ніс, увійшовши до «скляної» двадцатиповерхівки, і записалася на ресепшені.

Отримавши у охоронця пропуск, приклала його до турнікету і, дотримуючись вказівників, піднялася в просторому ліфті на п'ятнадцятий поверх, який повністю займала компанія «Арс». Арс – це скорочення від прізвища її президента, Арсеніна Руслана Володимировича, за відступним серденьком якого я сюди і прийшла.

– Доброго дня, я на співбесіду, – мило посміхнулася секретареві в приймальні. Сподіваюся, посмішка вийшла хоч трохи щирою. – Леонора Смирна.

Хах, Смирна. Моє прізвище – моє прокляття. Жодного дня свого життя йому не відповідала і, здається, ніколи відповідати не буду.

Дівчина обдарувала мене стриманою посмішкою, глянула якісь записи і кивнула:

– Так-так, Руслан Володимирович скоро повернеться з наради. Ви можете присісти... або подивитися на рибок.

Перевела погляд з Ірини, як значилося на бейджику, на м'який шкіряний диванчик, потім на великий прямокутний акваріум і пішла до рибок. Кажуть, це видовище заспокоює, а мені як раз не завадить трохи заспокоїти нерви, тому що на кону грандіозні плани. Офіс мені сподобався, атмосфера тут дуже приємна. Будь-хто б на моєму місці раділв, але тільки не я, бо мене сюди привела помста, а не бажання знайти солодку посаду. Хоча ні, я все ж таки була рада, що неухильно наближаюся до бажаної мети – знищити потенційного керівника.

За моєю спиною почулися кроки, але я не поспішала обертатися. Якщо секретар мене не покликала, значить, з'явився не той, хто мені потрібен. Потім невідомий чоловік запитав упівголоса:

– Ір, це на співбесіду?

Ага, мова про мене! Я прислухалася.

– Так, шефа чекає. Тарас, тільки не здумай знову... – шикнула Ірина.

Дівчина ще говорила, а я спиною відчула рух... і на мою сідницю лягла чоловіча долоня. Даремно це він. Тіло діяло швидше розуму. Блискавичним рухом заломила чоловіку великий палець і вигнула зап'ястя так, що він, завивши, пригнувся до підлоги, майже ставши на коліна. У мене цей рух добре відпрацьований, тренер свого часу не шкодував часу на навчання, а я – сил на практику. Ірина теж скрикнула і відбігла до нас, здається, не уявляючи, що робити.

– Що це за жарти? – я насупилася і подивилася на полоненого індивіда.

Світловолоса маківка, гарненька фізіономія, непогана статура. Тарас... А-а-а, це той самий місцевий ловелас, про якого мені розповідали дівчата.

– П-перевірка на с-стресостійкість, – простогнав він. – П-пусти, скажена!

Ой чорт, що ж я роблю?! Збиралася бути стриманою і жіночною, а сама... Старі звички не іржавіють. Але не треба було мене за філей чіпати!

– Думаю, перевірку пройдено успішно, – в чоловічому голосі, який пролунав праворуч, відчувалося невдоволення навпіл з іронією.

Я відпустила горе-залицяльника і різко розвернулася. ВІН! Так, точно він, той гад, заради якого я пройшла весь цей шлях, напнула підбори, які не носила вже років сто, чорну пряму спідницю трохи вище колін, білу блузку і підколола темне волосся в низький вузол. Загалом, зробила все, щоб відповідати образу ідеальної помічниці.

– Руслан Володимирович, я ... Жарт просто ... – занервував горе-маніяк, дивлячись на новоприбулого і потираючи руку.

– Леонора Смирна ... до вас на співбесіду, – відрекомендувала мене секретар.

– Ідіть працювати, Тарас Юрійович, потім поговоримо, – скомандував Арсенін крижаним тоном. – Ірина, – до дівчини він звернувся набагато м'якше, – у мене зараз важливий дзвінок, але хвилин так через десять можете запросити претендентів до мого кабінету.

І пішов ходою переможця.

Претендентів? Ну так, на посаду його особистої помічниці цілих три претендентки, тільки я не очікувала, що бос буде проводити співбесіду одночасно з усіма. Хоче нас порівняти? Що ж, нехай. Мені просто потрібно опинитися кращою, щоб він навіть не здумав віддати це місце комусь іншому!

Ще деякий час пороздивлявшись рибок, вирішила піти до вбиральні... і змити з руки дотики до «жартівника». Я таких слизьких типів ненавиджу люто, а вже доторкатися до них і поготів немає ніякого бажання. Шукана кімнатка виявилася в кінці коридору. Ретельно вимивши руки, глянула на себе в дзеркало. Схожості з сестрою, яка ще нещодавно тут працювала, у мене не так вже й багато. Так, ми обидві кароокі шатенки, але її локони дещо рудуваті, а я маю більш насичений темно-каштановий відтінок, та й риси обличчя не дуже схожі. Я більше у маму вдалася, а вона у тата, і прізвища у нас розподілені за тим же принципом.

Згадала нашу з нею нещодавню телефонну розмову, від якої у мене досі мурахи по тілу.

– Я хочу померти! – голос сестри у слухавці був рішучим, хоча в ньому відчувалися істеричні нотки.

Перший раз Ната в такому стані, ще ніколи не траплялося нічого подібного. Звичайно, всяке в житті бувало, але, схоже, зараз справи дійсно серйозні, вона налаштована занадто радикально.

– Що сталося, люба? – не на жарт занепокоїлася я. – Тебе хтось образив?

– Я його любила, так любила, а він... – схлипування сестри розривали мені душу.

Ясно-зрозуміло. Їй розбила серце якась сволота. Але не треба через це накладати на себе руки!