Розділ 47

ФЕЛІКС

Увечері ми гуляємо у дворі з Поліною. Спочатку блукаємо бездумно, нарізаючи кола садом, зриваючи з дерев дозрілі плоди яблук і слив. Потім сидимо в альтанці, гриземо немиті дари природи. Майже середина осені, а тепло, як улітку, але вона чомусь скаржиться, що мерзнуть руки. Я грію її долоньки, перебираю її тоненькі пальчики, спершу своїми руками, а потім подихом, але вони все одно залишаються холодними. І сама вона мерзне, поки я не приношу плед й пропоную їй закутатися. У мене ж, навпаки, всередині пече нестерпно. Поліна про щось щебече, а я тільки й думаю, що нам залишився останній вечір. Завтра вона вже повернеться до себе додому.

  - Ти так дивишся іноді, що мені не по собі стає, - ніяковіючи, вона дивиться мені в очі.

- Я просто милуюся. Ти - красива, моя борсучиха, - усміхаюся я.

Її ніжно-рожевий рум'янець стає червоним.

- Дякую, але...

- Без "але". Ти - найкрасивіша.

Це так. Вітер грається з її чудовими локонами, а у величезних очах іскриться сонце, що заходить. І на тлі всього цього її легка усмішка, навіть напівусмішка - так і хочеться зупинити мить.

- Поцілуй мене, Поліно, - я наближаюся до неї, відчуваючи неймовірне бажання відчути смак її губ і запалити своїм гарячим диханням.

Вона застигає в нерішучості. Мені хочеться, щоб вона сама мене поцілувала.

- Поліна... Поцілуй мене, - продовжую вимолювати її поцілунок.

Вона подається вперед. Обіймає мене за шию, притягує до себе і сама притискається до моїх губ.

Мене пронизує раптовий страх, що це може закінчитися. Несподіваним відкриттям стають яскраві відчуття від безневинних поцілунків... Такі чужі мені дотепер ніжності сприймаю, як скарб, що я зберігав тільки для неї, для цієї маленької дівчинки, яка так карколомно пахне. Вона вабить мене своїм абсолютно неповторним ароматом. Я, як первобутній, несвідомо довіряюся емоціям, що виникають від її близькості. І як же мені лестять її невинність і недосвідченість.

Моя заучка. Моя...

Мене охоплює тремтіння, а м'язи напружуються всі, до єдиного. Відчуваю, як вона тремтить, її тіло реагує так само, як і моє. Шкіра вкривається мурашками, коли я проводжу губами по її губах.

Вона підхоплює мій поцілунок і ми поперемінно перехоплюємо ініціативу. Голова паморочиться від яскравих відчуттів, від розуміння, що мене цілує Поліна. Я попросив її про поцілунок і вона цілує мене...

Поцілунок здається мені нескінченним, але через деякий час ми м'яко розмикаємо губи і стоїмо, обійнявшись, притулившись одне до одного лобами, і важко дихаємо.

Мене пронизує раптовий страх, що це може закінчитися. Моя заучка! Я не зможу без неї! Як я раніше існував без неї?

Ні, це неможливо. Вона буде моєю і тільки моєю.