Розділ 28

ФЕЛІКС

– Брате, у тебе все в силі? – до мого слуху долинає захриплий голос Никифора в телефоні.

– Усе чікі–пікі. Чекаю Артура, з хвилини на хвилину має під'їхати. Ти все перетер? – я намагаюся упевнитися, що Никифор повністю володіє умовами змагання. Каламутна ця справа. Передчуття в мене нехороші. Спокою мені не дають їхні слизькі обмовки.

– Так. Покладися на мене. Справа в ажурі,– для більшої впевненості він підвищує голос, вживаючи ненормативну лексику.

– Ну, дивись. Гаразд, скоро намалюємося, – я його обнадіюю. Намічається бій. І я візьму участь.

Топчуся на одному місці, стирчу тут, як фраєр, чекаючи, коли під'їде Артур енд компані. Набридло тупцювати на одному місці, прогулююся вздовж будинку. Іду повз альтфатерів.

– На коліна, придурок! Давай, живо! – несподівано долітає до мене з боку заднього двору. Озираюся навколо. Четверо проти одного, щуплого і на вигляд удвічі молодшого.

– Які проблеми, хлопці? – підходжу до групи пацанів.

– Проблеми будуть в тебе, чувак, якщо вчасно не звалиш, – погрожує мені один із них, показово штовхаючи ногою нещасного. Дружки блискавично приймають загрозливі пози.

Малий, який потрапив у халепу, валяючись на землі, соплі жує, вже весь у сльозах і в бруді. В очах страх і безнадійність. І благання про допомогу.

– За що ви так із ним? – не можу дивитися на це мале непорозуміння, відводжу погляд убік.

– Заслужив. Стуканув на нас. Усе за законом, хлопче, йди куди йшов, – нервово пояснює найбалакучіший із хуліганів.

Пацан же, малий, показує, що це не так. Хитає головою на знак заперечення. По очах бачу, що не бреше. 

– Хлопці, зашквар якийсь, та киньте ви знущатися над доходягою. Кому він настукав? – я тягну час, щоб сконцентруватися на ситуації, помічаючи, що група хуліганів розосереджується, маючи намір мене взяти в кільце.

– Не твого розуму справа. Та що ти прив'язався? – приєднується ще один із хуліганів.

– Не тригери мене, – наступає на мене грудьми той, що потужніший.

– Звалю я, зараз ось хлопця відпустіте і звалю. Хрін знає, навіщо мені це треба? Оцінюю своє становище, як несприятливе для мене. – Бабки? – закидаю їм вудку.

– А вони в тебе є?

– Не сумнівайся, – я відповідаю без тіні сумнівів у голосі. Краєм ока бачу, що малий уже піднявся з землі й стійко стоїть на своїх двох. Але не тікає, стоїть і слухає. Починаю ритися в кишенях, у пошуках грошей.

– Так ти його знаєш чи що? Бодя, якщо він вписується за нього, то нехай жене бабки,– звертається один хуліган до іншого.

– А тобі яка різниця?

– Так, гаразд, гони косар, – чую я вирок Боді.

Я риюся в гаманці, роблячи вигляд, що підбираю купюру. Складаю її так, щоб неможливо було відразу визначити її номінал, і швидко простягаю йому. Малий невідривно стежить за моїм обличчям. Даю йому малопомітний знак одними очима, мовляв давай деру.

Усе відбувається одночасно і блискавично. Хуліган розгортає мою банкноту, очі всіх чотирьох прикуті до неї. Бодя в подиві свердлить мене поглядом, стікаючи слиною. Хлопець малолітка зривається з місця і пускається навтьоки. Двоє хуліганів пускаються  за ним. Я ж займаю позицію для відбиття удару.

– Що за фуфло? – з презирством звертається до мене Бодя. Дві секунди і він стискає кулаки, маючи намір атакувати мене. Я чую, як у кишені штанів лунає трель телефонного дзвінка. Не роздумуючи, приймаю рішення атакувати другого. Він трохи завис, і я, кинувшись у його бік, одним ударом нейтралізую його, тим самим уникаючи удару Боді, чия рука розсікає повітря за міліметр від моєї вилиці. Ми залишаємося з ним сам на сам. Якби я не встиг відхилити голову, міг би позбутися кількох зубів. Другий удар, що послідував без паузи за першим, дуже відчутний. Однак і після другого удару я залишаюся на ногах, тільки у вухах дзвенить і пливуть перед очима веселі кольорові кола. У мене є секунди півтори і один удар. Бодя встиг уже розбудити в мені бажання дати здачу. Чи варто говорити, що я вклав у нього всю свою ненависть до супротивника? Від мого удару Бодя завмирає і погано тримаючись на ногах робить крок уперед. Всього один, але цього невеликого кроку мені вистачає.

Якби він не бив мене по обличчю, можливо, я обмежився б тим, що повалив його на землю. Але він дуже мене засмутив, дуже. Телефон продовжує видавати звуки і я, переконавшись, що Бодя для мене безпечний, відповідаю, піднісши слухавку до вуха. На всю сутичку пішло від сили хвилини півтори, можливо, дві. Пора кінчати цей балаган. Почувши з телефону обурений голос Артура, я прямую до місця зустрічі з друзями.