Розділ 25

ПОЛІНА

– Давай, розповідай! Ледве дочекалася тебе, – моя подруга Оля махає рукою, побачивши мене здалеку. Вона сидить на гойдалці, бовтаючи ногами.

У нас з Олею сьогодні тренування з плавання в басейні, який  ми відвідуємо вже понад два роки.

Ми заздалегідь домовилися зустрітися одразу після уроків, у парку неподалік від спортивного комплексу, де розташований басейн.

 За ці минулі кілька днів, що ми не бачилися, нам вдалося спілкуватися тільки телефоном. Але хіба телефоном можна належним чином поділитися інформацією, яка стосується особистих переживань. А сталося так багато всього нового, про що хочеться з нею поділитися.

– У загальних рисах, ти вже все знаєш, – я сідаю навпроти неї, прилаштовуючи поруч рюкзак.

– Прям–таки все? А головне? Цілувалися!? – Оля не може стримати своє нетерпіння дізнатися делікатні нюанси нашої прогулянки з Денисом. Вона закидала мене незліченною кількістю повідомлень того вечора, коли ми розлучилися біля гіпермаркету і Денис пішов мене проводжати. Я їй і писала, і переказувала телефоном. Але вона вважає, що я чогось не договорюю.

– Та ні ж. Прогулялися до мого будинку. Усе. Вже кому–кому, тобі б першій розповіла.

– А він намагався поцілувати тебе?

– Він такий сором’язливий, не нав'язливий. На відміну від деяких...

Вона знає, що в мене немає в цьому досвіду. Крім, як невинних поцілунків у щічку чи маківку хлопцям я не дозволяла. На відміну від неї, до речі...

– Денис гідний хлопець, але душа в мене не лежить до нього. Відмовила йому в поході в кіно. Довелося викручуватися, шукати причину. Дідусь урятував, тиск у нього був високий, от я й використала це як причину відмови, – уже не вперше повторюю їй свою розповідь.

– Коли знову зустрічаєтеся? – подруга не вгамовується, натякаючи на продовження наших із Денисом стосунків.

– Скоро зустрічаємося, думаю днями, найімовірніше, на вихідних. Збираємося і в кіно, і в кафе. У мене просто не залишилося вибору. Я йому дала обіцянку піти з ним в обмін на те, що він поміняється місцями за партою з Феліксом. Там ... – не встигаю закінчити фразу.

– Що? Фелікс тепер сидітиме з тобою за однією партою? Тобі капець, Полінко, – співчутливо вимовляє подруга. Від надлишку емоцій вона кидає свої гойдалки і пересідає до мене ближче, на лавку.

– Не знаю, – задумливо відповідаю їй, – вчитися мені вже так нудно там, що подумую про перехід до іншої школи. Ще один такий фортель і я не витримаю.

– Та ти що? Бідолашна, як я тобі співчуваю. Яку ціну тобі доводиться платити, щоб досягти своєї мети.

– Шкода кидати на півдорозі, та й дідусь нездоровий. Боюся, як би це його не підкосило.

– Ну–так, ну–так, від нього ж такого не приховаєш. А що ти там згадала про відмінність від Дениса? – Оля повертається до теми поцілунків. – Що ти мала на увазі? Хто це тобі нав'язується?

– Ти й уявити не можеш, що мені довелося пережити. Я думала, що згорю від сорому. Фелікс намагався мене поцілувати.

– Мати Василева! А де ж це сталося?

– Накинувся на мене в коридорі, проходу мені не давав. Погрожував, що перетворить моє життя на пекло,– на одному диханні я висловлюю. Кажу й одразу відчуваю полегшення від позбавлення від цього тягаря виношування в собі таємниці. Крім Олі поділитися ні з ким.

– Дивно все це, – подруга замислюється над почутими словами, розуміючи, що я явно не договорюю. – А до чого тут поцілунок? Щось я не розумію.

– Так до того, що він починає до мене просто чіплятися, наприклад як цього разу відібрав мій телефон, кривлявся, дражнився, як божевільний. Потім наближається, як шуліка наді мною нависає, мало не обнюхуючи мене. Ми застигаємо з ним у якомусь ступорі. Він поцілував би мене, якби я не втекла.

– Я в шоці, слухай... Як у кіно. Він закоханий у тебе?!

– Смієшся? Як таке може бути?

– Але судячи з того, як ти розповідаєш. Якщо я правильно тебе почула. Це в нього таке своєрідне кохання. Але те, що він до тебе не байдужий, це було зрозуміло ще минулого року. Це ж яким придурком треба бути, щоб так поводитися.

– Ой, Олю, ти не уявляєш, що я пережила. Він до мене наблизив обличчя і так дивився на мої губи, що мені здалося, що я ніби відчуваю їхній дотик на собі. І вже не вперше, я відчуваю такий дивний стан, перебуваючи поруч із ним. Мене стрясає лихоманка. Інакше передати тобі не можу свої відчуття. Така тривога і серце калатати починає.

– Бідна ти моя, – Оля дивиться на мене з жалістю. – Що ж так на тебе все навалилося?

– А як у тебе? Що ми все про мене та про мене? – я цікавлюся справами Олі, намагаючись відволіктися від неприємних спогадів про Фелікса.

– А в нас хлопчик новенький у класі з'явився. Симпатичний. Оченята мені строїв.

 – Ух, Олько, щаслива ти! Так легко до всього ставишся?  Як же твій Ілля? Що там із твоїм красунчиком–брюнетом?

– Сьогодні в Іллі заняття в театральній студії, а я зайнята з тобою і тренуванням із плавання. А завтра він обіцяв мені влаштувати сюрприз. Тільки... Максим...

– Що за Максим ще?

– Та новенький хлопчик, він дивний якийсь, не такий, як усі. Сьогодні двічі підходив, питав, як справи, настрій. Чи не хочу сходити кудись разом.

– Уже?

– Уяви. Не знаю. Аліна каже, що він бабій. Начебто раніше до неї намагався залицятися. Вони живуть в одному дворі і вона його добре знає.

От як?

– Та я, відмовилася. По–перше, я ж типу з Іллею. А по–друге, Макс хоч і симпатичний, навіть дуже, але мені в ньому щось не подобається. Сама не можу зрозуміти, що. Начебто посміхається, цікавиться, а очі як неживі. Емоцій немає. Розумієш?

– Може, він просто потайний? Та й почувається в новому колективі, як не у своїй тарілці.

– Може. Але все одно ні. Нікуди я з ним ходити не збираюся.

Оля повертається до своїх гойдалок. А я гортаю галерею із зображеннями в телефоні, маючи намір показати їй фотографії з лінійки у своїй школі. У нас залишається ще трохи часу до початку тренування.