Розділ 12

ПОЛІНА

Серед вуличного шуму за вікном розрізняю короткий автомобільний сигнал, який спочатку не привертає моєї уваги. Останні приготування до виходу з дому добігають кінця. Ніщо не може відвернути мене від зборів до школи. Я продовжую крутитися перед дзеркалом, критично оглядаючи себе з усіх боків у пошуках недоліків.

– Дідусь, я вже зібралася, – кричу, залишившись задоволеною своїм відображенням у дзеркалі.

– Гарна, красуня ти моя, – дід з'являється в дверях, тримаючи в руках букет хризантем. – Ось, не забудь квіти,– він простягає мені квіти, які спеціально зібрала наша сусідка Алевтина Василівна у себе на дачі.

– Шкода, що не зможу тебе проводити, – він знову засмучується. – Так хочеться подивитися вашу випускну лінійку.

– Ну ми ж говорили про це, – погладжую я його по плечу, щоб заспокоїти. – Там буде спекотно, багато людей, шум, сісти ніде... Залишайся вдома. Усе добре зі мною буде.

Дідусь відверто милується мною. Незважаючи на піднесений настрій, помітно, як він засмучений. 

– Ну, побажай мені удачі, – цілую його, беручи з рук квіти. – Мені так хотілося, щоб ти був присутній на лінійці. Дуже шкода, що ти не можеш.

– Та й не кажи, клятий тиск, скаче й скаче. А так би хотілося. Попроси друзів, щоб сфотографували тебе, – мрійливо додає дід. 

– Не забудь прийняти пігулки, – даю я останню настанову, виходячи з квартири.

Вибігаючи у двір нашого двору, несподівано виявляю Дениса. Він сидить на мотоциклі, схрестивши руки на грудях. 

– Ну, нарешті. Поліно, я за тобою вирішив заїхати, – зніяковіло вимовляє Денис.

– Та ми ж не домовлялися, це так несподівано, – я намагаюся збагнути, що робити.

– Сідай швидше, ось тобі шолом спеціально захопив, – Денис показує на свій мотоцикл, простягаючи гарний, блискучий шолом.

– Мені ніколи не доводилося кататися на мотоциклі, я боюся. Можна звалитися, – невпевнено кажу я, піднімаючи очі на вікна нашої квартири.

Почуття страху не полишає мене невідомо від чого більше – від того, що на мене чекає подорож на двоколісному, або від того, що дідусь визирне у віконце і в нього підніметься тиск від побаченої картини.

– Не будь боягузкою, усе колись трапляється вперше. Головне тобі триматися за мене, – він дає мені останні рекомендації щодо дотримання правил безпеки.

Я сідаю на мотоцикл за його спиною і ми нарешті від'їжджаємо. Міцно зчіплюю руки навколо тулуба Дениса, розташувавши між нами букет квітів.

Хлопець вправно лавірує між пішоходами, велосипедистами, собаками – усіма перешкодами, що трапляються на нашому шляху. Утім, я мало можу спостерігати за навколишнім світом, на дорогу я практично не дивлюся. Від страху і хвилювання сиджу із заплющеними очима.

Часом ми рухаємося бездоріжжям, підстрибуючи на вибоїнах, ввалюючись у ями, вискакуючи з них із потужним гуркотом мотора...

Денис скорочує шлях до школи, рухаючись міжквартальними проїздами. Я щосили стримуюся, щоб не ойкати й не верещати: мене хвилює, ким я виглядатиму в очах Дениса. Але взагалі це круто...

Хоч і страшнувато, але я відчуваю радість, що переборола свій страх, що пройшла випробування. Випробування на міцність, на сміливість – не злякалася, не верещала.

Здалеку я бачу свій клас, який кучкується відокремлено від молодших школярів.

Радості в мене ніякої немає від зустрічі з однокласниками після літньої розлуки. 

А ось результат від ефектної появи нас із Денисом перевершує всі мислимі й немислимі очікування. Це фурор. Ми в центрі уваги, усі не просто дивляться, вони на нас витріщаються, на всі очі, на витягнутих від подиву обличчях.

Але я не подаю виду, тримаю марку. Роблю вигляд, що нічого неординарного, нібито все як завжди.

А ось і Фелікс...

Усе всередині холоне, щойно я відчуваю й бачу, що він тут.

Високий статний хлопець наближається до нас бадьорим кроком і рівняється зі мною. Піднімаю голову і зустрічаюся з поглядом його насторожених очей, спрямованих на мене з-під лоба. Я немов опиняюся під прицілом дула пістолета...

Мені страшенно не по собі. І це навіть не банальна незручність від того, що він помітив, як я на нього дивилася. Хоча й це теж.

Але головне – мене бентежить його погляд. Він не просто пильний – він, ніби рентгенівський промінь, проникає глибоко всередину, в саму серцевину, в усі потаємні куточки. І таке відчуття, що він бачить тебе наскрізь.

Через секунду, яка здається мені вічністю, Фелікс відвертається і проходить повз.

Дихати стає легше.

Я роблю кілька глибоких видихів, щоб заспокоїтися. Але ж це тільки початок, тільки перше вересня, а я вже вся на нервах! Скільки мені ще доведеться витримати від нього. Де ж набратися сміливості та стійкості, щоб протистояти його "пустощам".

Фелікс стоїть недалеко від нас зі своїм другом Артуром. Їх оточує зграйка дівчат, які незмінно є частиною їхньої компанії. Вони бурхливо обговорюють останні новини.

– Поліно, – кличе мене Денис, і я насилу відволікаюся від своїх сумних роздумів. – Не дивилася б ти на нього.

– На кого? – знизую плечима, стрімко червоніючи. 

– Та на Павленка, – каже він так, щоб чула тільки я.

– Та я не... Не дивлюся.

– Не пара він тобі, повір мені.

– Я й не...

– Чи ти встигла забути, скільки гидот він тобі зробив? – красномовно виггинає брову Денис.

О ні. Чудово пам'ятаю. Тому так і трясе від нашої зустрічі...

– Не вигадуй, – я різко реагую. – Робити мені нічого, як тільки на нього витріщатися. Я просто задумалася.

– Ну-ну...

– Краще сфотографуй мене, – простягаю я йому свій старенький телефон, попередньо ввімкнувши на ньому камеру. – Це для мого дідуся – він залишився вдома через підвищенний тиск. Він дуже благав.