Розділ 7

ПОЛІНА

На нашому шляху  невелике затишне кафе. У нього ми й заходимо. Денис залишається джентельменом до кінця. Він приносить нам великі красиві келихи з молочним коктейлем. Пропонує найрізноманітніші наповнювачі . На будь–який смак. Я надаю перевагу кориці, а Оля – карамелі. Смак чудовий. На душі якось стає світліше. Тривога, що не покидала мене останні пів години, зникає.

– Ось я баран, так тебе змусив хвилюватися. Усе ця клята банка з колою. Примудрилося ж мене відкривати її в магазині, – потягуючи свій коктейль Денис не перестає виправдовуватися.

– Так я теж хороша, штовхнула тебе в найбільш невідповідний момент. Такий збіг обставин, – я заспокоюю Дениса, – Я не серджуся на тебе. Сама винна.

– Ось бачите, як усе щасливо вирішилося. Денисе, ти молодець, – Оля  доволі стримана, періодично підморгуює мені та робить вигляд, що повністю захоплена вживанням смачного молочного продукту.

– Ну, мені час, – вона несподівано швидко допиває свій коктейль і збираєтся. Від її уваги не вислизає, що Денис задивляється на мене. – А ви ще поворкуйте, голубки.

– Олю, ми всі поспішаємо додому. Я теж йду. Ти ж знаєш скільки в мене проблем, – схоплююся я, залишивши недопитим свій коктейль.

– Поля, можна я тебе проводжу? Друг не прийшов. Я хоч прогуляюся з тобою, заодно речі твої донесу, – сором'язливо звертаєтся до мене Денис.

Ми садимо Ольгу на маршрутку, а самі прямуємо в бік мого будинку, невимушено розмовляючи.

– Спасибі велике, – дякую я йому, відчуваючи, як на щоки опускаєтся жар сорому. Якось незручно це вийшло. – Я тобі віддам гроші...

– Та не треба мені нічого, що ти? Такі дрібниці, – відмахується Денис від мене і бере мій пакет. – Давай я краще допоможу тобі донести твій пакет із речами.

– Та я сама донесу, дякую. Тебе ж друг чекає!

– Нічого. Він запізнився, нехай тепер чекає, – упевнено відповідає Денис, вириваючи з моїх рук пакет

– Як літо провела? – запитує мене хлопець, коли ми йдемо тротуаром у бік мого будинку.

– Літо, ах влітку я працювала кур'єром, точніше підробляла, – розповідаю я. – У нашій друкарні.

– Ого, крутяк! – захоплюється він. – Не хило, як доросла, цікаво, напевно?

– Звичайно, цікаво, – відповідаю я. – Це ж робота.

– Класно!

– А крім цікаво, цілий день на ногах, у спеку, в дощ, відповідальність за продукцію друкарську, клієнти одержувачі з примхами.

– А ось це вже менш класно... – протягує Денис.

– А ти як хотів? Думав, там курорт?

– Як тебе взагалі взяли–то? Тобі ж сімнадцять.

– Ну і що, кур'єром можна, – кажу я. – Тим паче, я там уже підробляла не вперше. Кухню їхню вивчила добре.

– Зрозуміло. Усе літо працювала так?

– Так. Майже, але на пів ставки.

– Ну і скільки заробила?

– Непогано, – усміхаюся я.

Насправді платили там не так уже й багато, а мене так і взагалі дурили, користуючись тим, що я не оформлена і неповнолітня. Ледь вистачило цих грошей на два комплекти літньої та зимової форми, спортивну форму та взуття для фізкультури. Але говорити про це Денису, який нестачі у фінансах не відчував завдяки своїм батькам, я не стала. Все одно він мене не зрозуміє. Як і всі інші однокласники цієї ексклюзивної школи. Утім, Денис якраз чи не єдиний ставиться до мене по–людськи в нашому класі. Пережити б ще один рік і забути про них і цю гімназію для безцінних дітей заможних батьків як страшний сон...

– Ну ось і прийшли, – повертаюся я до нього, коли ми зупиняємося біля мого під'їзду. – Дякую тобі. Ти знай, я не можу прийняти від тебе цю сукню. Я назбираю грошей і тобі поверну обов'язково.

– Я ж казав – мені нічого не треба, Поля, – відповідає хлопець. – Це дрібниці.

Для нього дрібниці. А для нас із дідусем – місячний бюджет.

– Упевнений? Не люблю бути комусь винною.

– Можеш подякувати інакше, – лукаво усміхається Денис. – І будемо в розрахунку.

– Як? – хлопаю я віями.

– А сходи зі мною в кіно.

– У кіно? – перепитую я.

– Ну так, – говорить він і заправляє мені за вухо пасмо неслухняного волосся. – Ти за літо змінилася. Стала така гарна...

Я червонію й опускаю очі. На мене раніше мало звертали уваги – непримітна, скромна, волосся заплетене в коси. Сама посередність. Нічого примітного. Модного одягу у моєму гардеробі було, як кіт наплакав.  Раніше... Але за це літо моє тіло справді змінилося – стегна стали більш округлими, талія – тоншою. Навіть дідусь зауважив, що я тепер подорослішала і стала більш жіночною... Проте уявити, що мене запросив у кіно саме однокласник, було неможливо.

– Я поки що не знаю, – відповідаю я. – Потрібно до школи готуватися. Адже скоро навчальний рік.

– Чого до неї готуватися? – вигинає брову Денис. – Ти портфель купила?

– Так, – киваю я, не розуміючи поки що, куди він хилить.

– Форму купила?

– ...Так.

– Зошит із ручкою купила?

– Ну, купила. І чого?

– Усе, Царенко, – розводить руками хлопець. – Ти в повній бойовій готовності! Тому – погнали завтра в кіно.

– Ну–у–у...

– Зайду завтра за тобою. О п'ятій вечора.

– Гаразд, – знизую я плечима. Чому б справді не розвіятися перед важким навчальним роком і не провести приємно останні сонячні дні?

– Тоді до завтра, – підморгує він мені і простягає пакет. – Тримай – це твоє.