Розділ 1. Подорож до мрії

Іноді мрії підштовхують людей робити шалені речі. Так сталося і зі мною: одного дня я вирішила, що час змінити роботу і навіть країну, щоб розпочати нову главу свого життя. Закінчивши університет і трохи попрацювавши, я зрозуміла — душа вимагає кардинальних змін.
І ось тепер, стоячи в аеропорту в очікуванні свого рейсу, я озираюся назад і розумію, що настав час іти за мрією. Але спершу доведеться подолати власний страх — мій перший політ на літаку, та ще й наодинці.
Здавши речі в багаж і пройшовши прикордонний контроль, я опинилася в залі очікування. Хтось говорив по телефону з рідними, хтось наздоганяв свою маленьку дитину, що побігла в інший бік, а хтось просто сидів на підлозі й слухав музику. І тут я зрозуміла: аеропорт стирає межі між бідними та багатими. Тут усі рівні, і кожен чекає на свій літак, який приведе його до мрії — або ж, навпаки, допоможе втекти від неї назавжди.
Я саме поринула в ці думки, аж раптом у кишені куртки задзвонив телефон. Це була мама. Вона страшенно хвилювалася і протягом усієї дороги писала та дзвонила, щоб переконатися, чи зі мною все гаразд.
— Привіт, де ти? Чому не відповідаєш на мої дзвінки? — стривожено запитала мама Гера.
— Привіт, мамо, я теж тебе дуже люблю, — усміхнулася я. — Не могла відповісти, проходила перевірки в аеропорту. У мене все добре, ось уже очікую на свій рейс.
— То чому ти не перетелефонувала мені після контролю? Ну добре, головне, що ти в порядку. А тепер зізнавайся: ти хоч щось їла сьогодні, чи знову тримаєшся на самій каві?
— Їла, мамо, їла. Не хвилюйся за мене, я вже давно доросла. Щойно прибуду в країну призначення, одразу тобі зателефоную. Люблю тебе, — відповіла я.
— І я люблю тебе, моє сонечко. У тебе все обов'язково вийде, і вся Франція дізнається про найкращого фешен-журналіста, який підкорить світ моди!
Завершивши розмову з мамою, я поспішила на посадку. Опинившись біля виходу номер сім в аеропорту «Бориспіль», я подумки прощалася зі своїм минулим життям і впевнено крокувала в майбутнє, яке водночас і лякало, і захоплювало. І ось перед моїми очима постала ця велика пташка, яку раніше я бачила лише високо в небі — тоді вона здавалася зовсім крихітною. Тепер же переді мною стояв величезний лайнер, готовий на своїх крилах віднести мене в далеку країну фешену й моди — туди, де здійсняться мої мрії.
Прослухавши інструктаж із техніки безпеки, я не на жарт розхвилювалася — так хотілося, щоб політ минув якомога м’якше та швидше. І ось літак вирулив на злітну смугу та почав стрімко набирати швидкість, готуючись піднятися в небо. Цей момент я запам'ятаю на все життя: від шаленого розгону й перевантаження в мене аж перехопило подих, і серце завмерло в ту мить, коли колеса нарешті відірвалися від землі.
Почавши набирати висоту, літак повільно занурився у хмари. В ілюмінаторі було видно лише густу білу стіну, і в ту мить мене охопила справжня паніка. Заплющивши очі, я з усіх сил вчепилася в підлокітник крісла і з калатаючим серцем чекала, поки прозвучить сигнал, що дозволить відстебнути паски безпеки.
Коли лайнер нарешті вирівнявся, а я трохи заспокоїлася й розплющила очі, то помітила, що чоловік у сусідньому кріслі якось дуже дивно на мене дивиться.
— Добрий день. Вас щось хвилює чи я вам заважала? — ніяково запитала я.
— Дівчино, я так розумію, у літаку ви вперше, чи не так? — усміхнувся він.
— А що, це настільки було помітно? — здивувалася я.
Він мовчки перевів погляд на підлокітник. Я опустила очі й завмерла від сорому: весь цей час я міцно стискала не крісло, а його руку. Його долоня лежала зверху, і тепер була аж червоною від того, з якою силою я в неї вчепилася.
Зніяковівши, я швидко забрала руку й попросила вибачення, але сусід лише добродушно махнув рукою, і ми розговорилися. Він розповів, що теж летить на роботу до Франції, а в Україні був у відпустці — провідував батьків. Чоловік зізнався, що я дуже нагадую йому його доньку, яка так само панічно боїться літати, тож він завжди вигадує для неї різні історії, дивлячись в ілюмінатор.
Під час цієї теплої розмови я нарешті заспокоїлася, почала вільно дихати і зрештою наважилася подивитися у вікно. Не передати словами, яка це була краса. Ми вилітали в сутінках, але піднявшись над хмарами, я побачила, що попереду, куди ми прямуємо, ще яскраво світить сонце. Здавалося, ніби я щойно покинула пітьму і тепер лечу за покликом серця назустріч світлу та власній мрії. Внизу пропливали різні міста й країни: на землі вже запала ніч, і вогні ліхтарів нагадували чарівний пилок, який маленька фея розсипала повсюди.
За розмовами я й не помітила, як лайнер почав знижувати висоту, готуючись до посадки. Тоді мій сусід сам взяв мене за руку і спокійно сказав:
— Не хвилюйся, усе буде добре. Вже скоро наш політ завершиться. Тримай мене за руку, так тобі буде не страшно. Дихай рівно і можеш дивитися в ілюмінатор, розглядати пейзажі.
Я поглянула вниз і побачила, як фігурки будинків та машин стають дедалі ближчими — виникало відчуття, ніби ми ось-ось приземлимося комусь просто на дах. Я міцно заплющила очі, і тієї ж миті шасі торкнулися землі. Від різкого гальмування мене відкинуло назад у крісло, швидкість здавалася шаленою, а серце, здавалося, впало кудись у п’яти.
Нарешті політ закінчився. Я щиро подякувала своєму попутнику за підтримку та приємну компанію.
— Я сподіваюся, ти зможеш досягти всього, про що мрієш, — усміхнувся він на прощання. — Адже ти вже подолала страх перельотів, тож тепер тобі нічого не повинно бути страшно.
Ми попрощалися в терміналі, і він пішов шукати своє таксі. Вийшовши на вулицю, я на повні груди вдихнула французьке повітря — воно здалося мені неймовірно солодким і п’янким. Діставши телефон, я написала мамі, що вже успішно приземлилася, і викликала машину. Навколо вирував натовп, гуділи автомобілі, а я почувалася страшенно втомленою і хотіла якнайшвидше дістатися квартири, де житиму в Парижі під час роботи.
І ось, коли я вже побачила, що моє таксі під’їжджає, на мене раптом налетів якийсь хлопець.
— Вибачте! — розгублено вимовив він.
Я підвела очі й побачила перед собою статного, трохи збентеженого молодика з глибокими синіми очима.
— Не хвилюйтеся, — спокійно відповіла я і сіла у свою машину.
Отож, місто кохання з перших хвилин вирішило випробувати мене своїми спокусами...