Розділ 44

В будинку нічого не змінилося за роки моєї відсутності. Ми з мамою облаштували місце для котів у великому підсобному приміщенні неподалік кухні. Барсик з Мусею, задовольнивши всі свої природні потреби, азартно почали вивчати нову територію. Гуляти будинком без нагляду ми їм не дозволили, бо побоювалися, що можемо потім не знайти.

Поки Матвійко розважався з дідом і Богданчиком, я з ностальгією в серці пройшла до своєї кімнати. Вона сяяла чистотою, але всі мої старі речі були там, де я їх залишила. Тільки з’явилося ще одне ліжко у вигляді автомобіля - це батьки купили для онука. Мама зайшла вслід за мною і поставивши сумку з моїми речами біля шафи.

- Я проводила тут багато часу, - тихо промовила вона, - Ти як зникла, я спочатку злилася на тебе, а потім прийшла туга, що краяла моє серце. Я все згадувала і згадувала твоє дитинство, юність і розуміла, що мене було мало в твоєму житті. Няньки, вчителі, наставники - постійно якісь чужі люди крутилися навколо тебе. І замість того, щоб тебе приголубити, гратися з тобою і казати про свою любов я постійно шпиняла тебе, намагаючись створити ідеальну копію себе. Я завинила перед тобою, доню. Можливо, якби ми з татом дослухалися до тебе все було б інакше. 

Мама присіла на моє ліжко і зажурилася.

— Що ти, мамусечко? Тоді б не було мого сина. Він моє щастя, моя радість!  І в тебе з татом…

— Я знаю про що ти хочеш сказати, - промовила вона, піднявши на мене очі, - Про Богданчика, так? 

Я на знак згоди кивнула головою і присіла біля мами, пригорнувшись до неї.

— Але як так вийшло? Лікарі ж казали, що ти не можеш більше мати дітей? — тихенько запитала.

— Казали.., але коли-то було, — зітхнула вона. — В клініці мені пояснили, що в моєму організмі відбулися гормональні зрушення, можливо через тугу за тобою. Такі випадки хоч і рідко, але бувають. Батько як дізнався, то повірив в Бога і всіх святих і назвав сина Богданом. Ця дитина нас змінила. Ти тільки не ображайся, але ми по-справжньому відчули себе батьками. Та щоб там не було, ми з татом дуже тебе любимо!

Мама схвильовано подивилася на мене, наче шукаючи схвалення. Я емоційно обняла її і відчула, як вона зітхнула з полегшенням.

— Ходімо вечеряти, —запропонувала мама. — Сподіваюся, що все не надто охололо.

— Ходімо.

Ми вийшли з кімнати і попрямували до їдальні.

— Мамо, не уявляю тебе біля пательні, невже в тобі прокинувся кулінар? — з посмішкою запитала я, коли ми спускалися сходами.

— Саме так! Насправді, я завжди любила готувати, але коли вийшла за твого тата, вирішила…

— Що не князівське це діло?

— Ой і не нагадуй! — відмахнулася рукою мама. — Кому то все було потрібне? Фальшива оболонка для таки же само лицемірів. І на що тільки час витрачала!? Ти знаєш, я знову почала малювати.

— Тобто знову?

Я взагалі і не здогадувалася, що мама мала якесь відношення до живопису.

— А-а, ти ж не знаєш… Я колись закінчила художнє училище. Мріяла стати ілюстратором дитячих книг. Та не склалося. Розвалився Радянський Союз, видавництва переживали важкі часи, а насправді ледь жевріли. Які там вже книжки. А потім я зустріла твого татка. Пам’ятаю, як він приїхав на “Мерседесі” з букетом білих троянд, щоб просити в твого діда моєї руки. Тоді півбудинку вибігло дивитися на модну автівку.

— Ого, татко вже тоді був багатієм!?

— Та ні, то був не його “Мерседес”. Він приганяв іномарки з Німеччини під замовлення. А свою ми придбали, коли вже ти народилася. Ото часи були! Буремні дев’яності! Батько постійно був в роз’їздах, возив з-за кордону не тільки автівки, а й різні новинки та дефіцити. Спочатку продукти для своїх кіосків, а потім вже великими партіями все підряд — на що попит був. Все крутився, домовлявся, ділився і старався, щоб ми були забезпечені.

За балачками ми зайшли до їдальні, а там тато з Матвійчиком вже на стіл накривають.

— А ось і наші дівчатка! — вигукнув тато і жартівливо вклонився. — Ласкаво просимо долучитися до спільної справи!

— Ой зараз, тільки руки вимиємо! Ходімо, Вірочко, — покликала мене мама. 

При виході з кімнати я почула таємничий шепіт Матвійчика:

— Дідусю, ти теж помітив, що бабуся забула як звати мою маму? Вона ж Софія, а не Віра!

Я повернулася і збентежено подивилася на татка. Він округлив очі, знизав плечима і розвів руки: мовляв, от бачиш, що ти накрутила!

— Матвійчику, — вирішила пояснити. — Моє справжнє ім’я Віра, але кожна доросла людина, якщо захоче може взяти собі ще одне ім’я. Тож і Віра, і Софія буде вірно. Розумієш?

Син справді намагався второпати, але по його обличчю я бачила, що це йому дається важко. 

На порятунок прийшов тато. Він нахилився до онука і змовницьки прошепотів:

— У твоєї мами є маленька таємниця, якось вона тобі її розповість. Це як казочка. А які казочки ти знаєш?

Матвійко замислився:

— Я знаю багато, мама мені майже щовечора читає, а ще Марія Павлівна. Люблю про Котигорошка, про яйце-райце, про залізного вовка, пана Коцького…

І поки Матвійко відволікся, я прослизнула на кухню.

Мама якраз закінчила прикрашати зеленню кабачковий торт і почала накладати в тарілки крученики і м’ясо по-французьки. Я швидко вимила руки і допомогла їй занести страви до їдальні.

Вечеря виявилась напрочуд смачною та чуйною. Ми гомоніли, шуткували. Я згадувала цікаві епізоди з Матвійчикового життя, а батьки розповідали про Богданчика. Пізніше, коли діти заснули, ми зібралися за трав’яним чаєм на літні терасі. Дивно пахло квітами, гомоніли цикадки, десь підспівував соловейко.

Я зрозуміла, що батьки чекають моєї розповіді, тож набравшись хоробрості, я розказала все від початку і до народження Матвійчика. Вони слухали мовчки, не перебивали. А я не знала добре це чи погано. Коли закінчила, повисла гнітюча пауза.