Сьогодні нічий великий чорний бік мене від сонця не захищав. Тому прокинулася я від яскравого світла, що било просто у вічі. Навіть натягнута на обличчя ковдра не допомогла.
Змирившись з тим, що на цьому мій сон завершено, повернулася і застогнала від того, яким болем відгукнулося тіло. Чи то від вчорашніх навантажень, чи від того, що спати на ґанку не краща ідея…
Фелікса я знайшла у вітальні. Він сидів на підвіконні, обвивши хвостом лапи, і дивився на мене так, наче я була винна йому щонайменше обід. А щонайбільше — триразове харчування і масажування лапок на три роки вперед.
Хоча не здивуюся, якщо він і справді вважає, що саме це заслуговує після втрати крісла.
— Доброго ранку, — пробурмотіла я і попленталася брати глечик.
Фелікс не відповів, та поки мене це не дуже цікавило.
Набрала крижаної води у колодязі, вмилася нею, фиркаючи і здригаючись. Розідрала пальцями волосся, знову жалкуючи, що на роботу того дня вирішила поїхати лише з телефоном та кількома купюрами на маршрутку. Хто ж знав… Ох! Була б зі мною моя сумка, в якій було все і на всі випадки життя… Впевнена, і на цей випадок там би щось та й знайшлося.
Заплела коси, сподіваючись, що не схожа на опудало, і обсмикнула одяг, який вже і попрати б не завадило. Вирішила зайнятися саме цим в першу чергу, після повернення. Треба вирішити цю проблему раз і назавжди, а то вже якось не комільфо щодня труси під вечір у крижаній воді прати і сподіватися, що до вечора вони висохнуть на гілці подалі від котячих очей.
Повернувшись у будинок, я попрямувала до темного дзеркала у важкій круглій рамі, яке висіло просто над каміном. Кілька разів підстрибнула, намагаючись зрозуміти, наскільки поганою вийшла зачіска.
— Мені здається, чи ти кудись зібралася, — пробурмотів Фелікс з підвіконня.
— Ми ж вчора це вже обговорювали, — я упевнилася, що не все вже так і погано з моїми косами і повернулася до кота. — У місто. Хочу подивитися, як тут люди живуть…
Фелікс спочатку голову підняв, після чого сів і примружився.
— Ти що, не чула мене вчора? Відьми не мають ходити у місто.
— А жерти що? — поцікавилася я у нього, піднявши брову. — Я передивилася тут більшість шаф. І не скажу, що Естара була з тих жінок, хто гречку на кожній поличці тримає.
— А у комору зазирала? — кіт кивнув у бік коридору, який вів у глибину будинку.
— Ти про двері ліворуч? Поки не дуже хочеться ще і там прибиратися, якщо чесно, — визнала я. — Та навіть якщо там і є їжа… ти мене що, у чотирьох стінах вирішив зачинити? Так не піде, я не звикла сидіти на одному місці. Тому сьогодні підемо знайомитися зі, як ти сказав місто називається?
— Старобрам, — буркнув фамільяр, всім своїм виглядом показуючи, що йому взагалі не подобається вся моя задумка. — І я не зачиняю тебе ніде, дурне ти дівчисько! Не прийнято, щоб відьми містами гуляли, що тут незрозумілого!
— Та багато чого, — визнала я. — Це якась пряма заборона від когось? Чи, може, порушення якогось закону? Бо якщо ні, то я не бачу проблеми.
— Не прийнято, — знову повторив він, блимнувши жовтими оченятами.
— Тоді нічого страшного не станеться, — я знизала плечима, обсмикнула корсет і рушила до дверей. — Від змін звичок ще ніхто не помирав.