Жовтень 2026 року. Ліон, набережна річки Рони.
Аудиторія імені Луї Пастера в головному корпусі Університету Ліон-2 пахла старим дубовим паркетом, друкарською фарбою щойно розданих тез і терпкою кавою з автоматів у холі. Крізь високі арочні вікна косими золотими смугами падало м’яке осіннє світло, вихоплюючи в повітрі дрібні порошинки та листя платанів, що повільно кружляло над набережною Клода Бернара.
На кафедрі стояв Артем.Я сиділа в третьому ряду амфітеатру, спершись підборіддям на зчеплені пальці, і ловила себе на тому, що за останні двадцять хвилин ледь зробила кілька подихів.
Темно-синій вовняний костюм-трійка, який ми з боєм вибирали в одеському пасажі наприкінці серпня, сидів на ньому як улитий. Жодної краватки верхній ґудзик білої сорочки був розстебнутий, що надавало його масивній постаті не чиновницької сухості, а тієї породистої, упевненої невимушеності, перед якою європейська професура завжди капітулює першою. Його долоня з чіткими жилами спокійно лежала на краю полірованої кафедри, а права рука плавним кліком перемикала слайди презентації.
— ...Ainsi, l’application de la fraction de cendre combinée à l’extrait d’algues brunes crée un gradient osmotique artificiel, — голос Артема лунав низько, соковито, без жодного тремтіння в зв'язках. Його французька за ці місяці втратила початкову кутастість, набувши тієї вагомої інтонації практика, який перевіряє кожне слово кінчиками власних пальців на живій землі. — Le tissu végétal ne se contente pas de cicatriser. Il duplique les faisceaux conducteurs.
На гігантському проєкційному екрані за його спиною висвітився мікрозріз стебла «Чорного принца» з тим самим подвійним камбіальним кільцем, яке ми в травні роздивлялися в напівтемряві веранди під стрекіт цикад. А поруч фотографія: важкі, темно-бордові китиці томатів на тлі нашого білого паркану й лиману.
У першому ряду сидів професор Дюпон. Старий метр французької селекції в незмінному твідовому піджаку зі шкіряними латками на ліктях повільно спустив окуляри на кінчик носа, примружився на графік приросту біомаси, а потім повільно підвівся на ноги. В аудиторії запала хвилинна пауза. Дюпон озирнувся на колег із департаменту Рона-Альпи й двічі вдарив сухою долонею об долоню.
За секунду амфітеатр вибухнув оплесками. Артем не схилив голови в запобігливому поклоні. Він лише ледь помітно кивнув залі, зібрав свої тези в шкіряну теку й вимкнув мікрофон. Але перед тим, як зійти зі сходинок трибуни, його сірі очі знайшли мене серед трьох сотень облич у залі. Він подивився прямо на мене. Кутик його губ смикнувся у знайомій, ледь вловимій посмішці, і цей короткий погляд обпік сильніше за все ліонське сонце.
У мармуровому вестибюлі університету гуркотіло багатомовне студентське море. Біля стенду молодіжної секції екологічного моніторингу стояла Софія. Я зупинилася біля колони, спостерігаючи за нею здалеку. Тринадцятирічна дівчинка змінилася до невпізнаваності: замість мішкуватого чорного худі на ній був вільний теракотовий светр тонкої в'язки, акуратні джинси, а світле волосся було перехоплене черепаховою шпилькою. Вона жваво, активно жестикулюючи тонкими пальцями, сперечалася з двома французькими однолітками, тримаючи в руці пластиковий ламінатор із пробами лиманського планктону:
— Mais non, Pierre! La salinité n’était pas constante après la tempête! — її вимова була дзвінкою, плинною, із тим легким ліонським прононсом, який ми відточували під час червневих гроз на нашій веранді. На її грудях погойдувався офіційний бейдж слухачки підготовчого модуля програми Жака-Іва Кусто в Бордо.
Артем підійшов ззаду, зупинився поруч зі мною, опустивши руку мені на плече. Важка, тепла долоня через пальто притиснула мене до його боку.
— Не віриться? — тихо запитав він.
— Вона більше не колючка, Артеме, — прошепотіла я, дивлячись, як дівчинка сміється у відповідь на репліку співрозмовника. — Вона вільна.
— Це ти висмикнула з неї ті колючки, Полю. Разом із моїми.
Він підніс до очей свій телефон, який тихо завібрував у кишені піджака:
— Оля на зв’язку. Марк вимагав прямого включення одразу після закриття секції.
Ми відійшли у затишний внутрішній дворик університету, де біля старої кам’яної чаші фонтану на сонці грілися товсті ліонські голуби. Артем натиснув зелену іконку відеозв'язку й поставив апарат на мармуровий парапет.
Екран спалахнув. Одеське сонце вдарило крізь пікселі з такою силою, що здавалося, ніби від екрана війнуло солоним бризом і смаженою рибою.
На терасі нової орендованої квартири в Аркадії сиділа Оля. Сестра була в джинсовому комбінезоні, щедро заляпаному жовтою та блакитною гуашшю її дитяча арт-студія «Вільні хвилі» в центрі міста працювала вже другий місяць і не мала відбою від клієнтів. Вона тримала в руці пензель, махаючи нам, як сигнальним прапорцем:
— Бонжур, європейські тріумфатори! Ми все бачили через онлайн-трансляцію факультету! Семене Петровичу з нашого ліцею треба відправити запис, щоб Елеонора Валеріївна вдавилася своїм бурштиновим намистом!
— Мамо, посунься, ти закриваєш екран! — у кадр безпардонно вклинилася голова Марка.
Племінник витягнувся за літо ще на кілька сантиметрів, плечі розширилися, чубчик був мокрим після тренування з плавання. Хлопець урочисто підніс до самої камери великий аркуш із золотим тисненням департаменту освіти Одеської міськради:
#2316 в Любовні романи
#1010 в Сучасний любовний роман
#653 в Жіночий роман
Відредаговано: 23.10.2026