Третій перон провінційної вузлової станції пахнув нагрітим мазутом, сухим креозотом шпал, дешевим тютюном і смаженими пиріжками з лівером із привокзального залізного кіоску.
Сонце вже впало за дахи товарних вагонів, розливши над коліями косий мідний відблиск. Наша делегація виглядала так, ніби зійшла з афіші абсурдистської комедії, яку помилково номінували на сімейну драму.
У центрі стояли Марк і Софія. Вони тримали з двох боків наполовину зігнутий аркуш ватману, на якому широким чорним маркером для розмітки грядок було виведено нерівними друкованими літерами: «МАМО, МИ НЕ ПІДІРВАЛИ ХАТУ!».
Праворуч крутилася Яся в жовтій святковій сукні, судорожно притискаючи до грудей коробку з сушеним чебрецем, немов там лежала державна таємниця. Поруч сидів Батон. Лабрадор був чистим до непристойності, виблискував палевими боками, пахнув дитячим шампунем із ромашкою й з інтелігентним сумом обнюхував іржаве колесо поштового візка.
Я стояла у своїй світлій сукні, вчепившись пальцями в ремінець сумочки з такою силою, що шкіра побіліла. Мене дрібно трясло. Не від вечірньої прохолоди, ні. Від того, що за п’ять хвилин моє місячне конспіративне життя мало зіткнутися лоб у лоб із єдиною людиною на планеті, яка знала мене від першого вибитого молочного зуба.
Артем стояв за пів кроку позаду мого правого плеча. Високий, спокійний, у випрасуваній лляній сорочці, комір якої ледь колихався від теплого протягу між коліями. У лівій руці він недбало тримав величезний букет білих волохатих півоній із товстими стеблами. Він купив їх десять хвилин тому в бабці біля переїзду, навіть не торгуючись. Його права рука тихо, непомітно для дітей, ковзнула по моїй талії, торкнувшись попереку крізь тонку тканину сукні:
— Дихай, Полю. Ти стоїш рівно, наче перед стратою на гільйотині.
— Вона помітить, — прошепотіла я, не повертаючи голови. — Оля помітить усе за перші три секунди. Вона сканує простір краще за прикордонну службу.
— Нехай сканує, — відгукнувся він із тим самим нестерпним низьким спокоєм, від якого в мене відпускало серце. — Контрабанда вже легалізована.
Далеко на стрілці глухо, металево гупнуло. Із-за повороту лісопосадки виринув важкий темно-синій ніс тепловоза. Важкий бас гудка прокотився над станційними тополями, полохаючи горобців на дротах. Заскреготали гальма, по перону вдарило хвилею гарячого залізного пилу, і потяг № 36 повільно поповз повз нас, відраховуючи зелені боки пасажирських вагонів.
Дванадцятий... десятий... восьмий...
Сьомий вагон зупинився точно навпроти нашого поштового візка. Важкі двері тамбура з брязкотом відчинилися, провідник у синій жилетці опустив залізну підніжку, і з глибини вагона почувся знайомий, дзвінкий, роздратований голос:
— Чоловіче, обережніше з лівим колесом, там кіпрська кераміка! Якщо розіб'єте амфору — я вас змушу пити з неї чай до самої Одеси!
На підніжці виникла велика бірюзова валіза, а слідом за нею вилетіла Оля.
Я застигла. Це не була та виснажена, сіра жінка, яка першого травня плакала на моєму київському дивані, судомно стискаючи чашку заспокійливого. Перед нами стояла молода, засмагла до кольору стиглого фундука жінка в білосніжних джинсах і вільній лляній сорочці кольору морської хвилі. Волосся вигоріло на сонці до золотавих пасом і хвилями падало на плечі. Очі горіли тим хижим, материнським вогнем, який зносить будь-які перешкоди.
Вона кинула ручку валізи, окинула поглядом перон, побачила наш дикунський плакат... і в неї перехопило дух.
— ДІТИ-И-И!
Оля злетіла зі сходинок, навіть не торкнувшись перил. Марк кинув свій край ватману прямо під ноги провіднику й рвонув уперед із такою швидкістю, ніби за ним гналися всі зомбі всесвіту. Софія підхопила плакат, щоб не наступили, а Яся заверещала на ультразвуці:
— Мамочка-а-а!
Удар двох дитячих тіл мало не збив Олю з ніг на асфальт. Вона впала на коліна прямо в білих джинсах на запорошений перон, згребла обох у свої обійми, уткнувшись носом у Маркове волосся, і заридала — голосно, захлинаючись, цілуючи сина в щоку, доньку в лоб, перебираючи пальцями їхні сорочки:
— Живі... Господи, Маркушо, ти виріс! Ясю, маленька моя... які ви теплі... які ви в мене дорослі...
Марк, який корчив із себе цинічного підлітка з навушниками, уткнувся носом у материнську лляну сорочку, його плечі судорожно заходили ходором, і він заплакав: беззвучно, ковтаючи сльози, як плачуть хлопчики, які занадто рано спробували стати дорослими чоловіками.
Батон не витримав такої дискримінації. Лабрадор підбіг, радісно гаркнув, просунув масивну палеву морду прямо між заплаканими щоками Марка й Олі й з усією силою ретриверської душі провів широким мокрим язиком від її підборіддя до ока.
— Фу, Батоне! — крізь сльози й сміх скрикнула сестра, витираючи обличчя рукавом. — Ти чистий?! Відколи це ти пахнеш дитячим кремом?!
Вона підвелася на ноги, обіймаючи дітей за плечі, витерла очі тильним боком долоні й нарешті подивилася на мене. Ми стояли за три кроки одна від одної.
— Полю... — її голос надламався. Вона зробила крок і вчепилася в мене обома руками, притискаючи так міцно, що спиці мого корсета, якби він був, тріснули б навпіл. — Дякую тобі. Боже, сестро, дякую... Ти витримала. Ти врятувала їх.