Пакт про взаємну оборону

ГЛАВА 20

Посуд на кухні був вимитий до скрипу.

Марк відбував свій дводенний «домашній арешт» без планшета з похмурою, але бездоганною гідністю засудженого на каторгу. Він сам перетер рушником п’ять тарілок, розклав виделки й о дев’ятій вечора мовчки пішов нагору, навіть не намагаючись вициганити пароль від вайфаю. Яся заснула ще раніше, обійнявши за шию бляшану коробку з сушеним чебрецем.

У домі стояла та прозора, обережна тиша, яка буває в палаті після того, як хворому нарешті збили сорокаградусну гарячку.

Я сиділа на другій сходинці ґанку, підібгавши коліна до підборіддя. Поруч із моїми босими ногами темнів картонний ящик, перетягнутий хрест-нахрест коричневим скотчем. На боковині білів напис маркером: «Словники. Французька / українська. 1–12 томи». Стрічка на кутку відклеїлася і я машинально пригладжувала її нігтем знову й знову: клац-клац.

Сонце давно впало в лиман, забравши з собою денну духоту. З боку моря тягнуло прохолодним, терпким вітром, у якому пахло йодом, вологим піском і хвоєю від тієї самої старої сосни, чию суху гілку ми спиляли минулого тижня. Пеньок на стовбурі ще білів свіжим спилом, сочився бурштиновою смолою, виблискуючи в світлі молодого місяця.

Хвіртка між нашими подвір’ями була прочинена. Артем зняв важкий латунний замок у неділю ввечері, одразу після повернення з кар’єру. Він не ховав його в кишеню й не коментував свій жест просто відімкнув дужку, кинув залізяку в іржаве відро біля сараю так, що дзенькнуло на весь двір, і залишив стулку вільною. Відтоді вона ледь чутно порипувала на петлях від кожного морського подиху.

Шурхіт кроків по гравію пролунав праворуч. Я не повернула голови. Я впізнала б цей крок із тисячі: неквапливий, важкий, із ледь помітним притиранням підошви на повороті доріжки.

Артем переступив межу. На ньому були прості темно-сірі спортивні штани й тонка чорна футболка, що облягала плечі. Руки були порожні: ані секатора, ані теки з ліонським грантом, ані кружки з м’ятним настоєм. Він підійшов до ґанку, мовчки опустився на дошку поруч зі мною — так близько, що його ліве коліно вперлося в моє, а від його плеча війнуло знайомим теплом чистої шкіри й мила. Він опустив лікті на коліна, зчепив пальці в замок і подивився на напис на коробці.

— Дванадцять томів, значить, — сказав він низько. Голос звучав глухо, але без тієї крижаної сталі, якою він різав мене в п'ятницю.

— Дванадцять, — я відпустила скотч. Палець затерп. — Академічне видання. З коментарями щодо старофранцузьких діалектів.

— Важкі?

— Двадцять чотири кілограми разом із тарою.

Артем повільно кивнув. Його погляд ковзнув по моїх босих пальцях, що мерзли на дошці, потім піднявся до обличчя:

— До станції сам донесу. Багажник в універсалі широкий, влізе все. Разом із твоїм Прустом і дитячими черепашками.

Я чекала шпильки. Чекала якогось їдкого зауваження про «столичну еліту» чи курортну амнезію. Але в його інтонації була лише суха, випалена щирість чоловіка, який більше не мав сил грати в дипломатичні пакти.

У горлі задерло. Я відвернулася в бік темного саду, де під прохолодним нічним небом міцніли ряди його відроджених томатів.

— Я злякалася, Артеме, — сказала я тихо, і мій голос прозвучав напрочуд тонко в порожнечі двору.

Він не поворухнувся. Лише пальці на його колінах ледь помітно стиснулися.

— Чого саме, Полю?

— Тебе. Себе поруч із тобою, — слова давалися важко, немов я тягла через силу той самий двадцятичотирикілограмовий ящик. — Я п'ять років вибудовувала своє життя так, щоб ні від кого не залежати. Щоб у моєму щоденнику кожен день був розписаний до хвилини: робота, переклад, поїзд, оренда, рахунки. Мій колишній наречений... він робив це дуже м’яко. Він купував мені квитки, вибирав мені ресторани, гладив по голові й казав: «Поліночко, не забивай собі голову практичними дрібницями, я все вирішу сам». А потім одного дня я зрозуміла, що в мене немає нічого свого. Навіть мої книжки на полиці стояли в тому порядку, який подобався його матері.

Артем мовчав. Його дихання було рівним, важким, але щелепи напружилися.

— Коли ти в четвер запропонував мені залишитися тут... — я судорожно вдихнула нічне повітря, відчуваючи, як очі печуть від сухого жару, — у мене в голові спрацювала сирена. Я побачила себе: кімната на другому поверсі, чужий дім, чужі грядки. Ти їдеш восени до Ліона, а я сиджу на балконі й чекаю, коли мені дозволять вийти на кухню. Я злякалася, що якщо я здам свій контроль, якщо дозволю собі розчинитися в цьому твоєму затишку... від мене знову нічого не залишиться. Тільки тінь біля твоїх помідорів.

Тиша, що впала після моїх слів, була зовсім іншою. Вона не тиснула, вона розгорталася між нами, немов чистий аркуш паперу.

Артем повільно розімкнув пальці. Він розвернувся всім корпусом до мене. Підняв праву руку: повільно, даючи мені кожну частку секунди, щоб відсахнутися і поклав широку, гарячу долоню мені на щоку.

Його шкіра була шершавою від землі, із заживаючим слідом від порізу біля великого пальця, але дотик був настільки обережним, ніби він торкався найтоншої пелюстки, що трималася на останній волосині.

Він змусив мене повернути голову й подивитися йому в очі. У напівтемряві його сірі зіниці здавалися чорними. Там не було образи. Там була та сама дика, доросла, оголена правда, від якої більше не захищав жоден сарказм.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше