Звук пакувального скотчу розрізав недільний ранок із вереском бензопили.
Вж-ж-жик! Хрясь.
Я провела нігтем по цупкій коричневій стрічці, запечатуючи клапани третього картонного ящика. На боковині чорним маркером уже було виведено: «Словники. Сорбонна, 2018–2022. Не кантувати».
У повітрі на веранді стояв задушливий пил від старих книжкових палітурок і запах розігрітого на сонці пластику. Була лише десята ранку, але травневе сонце вже лупило у вікна з люттю степового суховію.
Крізь прочинені двері веранди було видно замкнену хвіртку. Масивний навісний замок, який Артем повісив у ніч на суботу, тьмяно виблискував мідним боком. По той бік паркану життя текло в паралельній, стерильній реальності: теплиця зачинена зсередини, білі фіранки на вікнах другого поверху смикаються від протягу, а сам біолог із сьомої ранку методично обкопував траншею під полив біля протилежного краю ділянки, демонстративно повернувшись до мого будинку широкою, обтягнутою вицвілою майкою спиною.
Ми не розмовляли тридцять шість годин. Якщо не рахувати ранкового обміну кивками, коли він забрав Ясю малювати черепашки на березі, а я передала йому паперовий пакунок із сухим печивом для малої, не торкнувшись пальцями його долоні.
— Тобі допомогти скотч тримати? — Марк стояв у дверях, спершись плечем на одвірок.
Він не був у навушниках. Руки засунув у кишені старих джинсів, погляд був чіпким, зовсім не дитячим. Останні дві доби він ходив по будинку з виразом сапера, який щойно виявив розтяжку у власній вітальні, але чекав команди командира.
— Сама впораюся, — я відрізала кінчик скотчу кухонним ножем. — Краще перевір, чи склав свої кросівки нагорі. Мама приїде в суботу, речі мають бути запаковані заздалегідь.
Марк навіть не ворухнувся. Лише примружився:
— Ти реально думаєш, що якщо запхаєш ці словники в ящики, усе стане нормальним?
— Марку.
— Що «Марку»? — підліток хмикнув, але в його голосі не було звичного єхидства — лише суха, роздратована гіркота. — У вас із ним обличчя такі, наче ви лікуєтеся від хронічного отруєння миш'яком. Ви навіть на собаку дивитеся по черзі, щоб, не дай боже, не перетнутися поглядами. Це кринж, Полю. Чистий, стовідсотковий дорослий кринж.
Він розвернувся й пішов у бік саду, гупнувши дверима веранди. Я опустилася на запечатану коробку, заплющила очі й потерла перенісся. Скалки від картонного ящика впилися в подушечку пальця, залишивши крихітну червону цятку.
До приїзду Олі залишалося рівно шість діб. Сто сорок чотири години. І я вже не розуміла, чого боюся більше: зустрічі з сестрою на вокзалі чи тої глухої порожнечі, яка настане, коли цей старий універсал востаннє заведеться під моїм вікном.
Тим часом за старим дощатим сараєм біля компостної ями йшли переговори зовсім іншого рангу. Софія сиділа навпочіпки на перевернутому дерев'яному ящику з-під яблук. Її темно-русяве волосся було зібране в недбалий пучок, на колінах лежав блокнот, а в руках вона крутила важкий капроновий повідець із карабіном.
— Він замкнув хвіртку, — просичала вона, дивлячись на Марка, який підійшов, пригинаючись під гілками шовковиці. — Ти розумієш? Він повісив амбарний замок! Мій батько вішав цей замок тільки один раз у житті — коли мама подала на розподіл майна й намагалася вивезти мотоблок через спільних знайомих. Це точка неповернення, Марку.
Марк опустився на коліна поруч, розгорнув жирний паперовий пакунок, витягнутий із холодильника під час моєї метушні з коробками. Запах копченої паприки, часнику й сала вдарив у ніздрі. Кільце краківської ковбаси виблискувало в сонячних променях, як королівська корона. Поруч сидів Батон. Лабрадор не кліпав. Його ніздрі роздувалися з частотою промислового компресора, а з кутика пащі тяглася срібляста цівка слини, готова впасти на сухий бур'ян.
— План простий, — пошепки виклав Марк, відламуючи від кільця товстий, майже прозорий шматок і згодовуючи його псу. Той проковтнув м'ясо навіть не жуючи. — Дорослих треба вибити зі стійки. Поки вони сидять у своїх кутках і дуються, вони логічні. Треба зробити так, щоб логіка вирубилася нахрін.
— Кар’єр? — уточнила Софія, звузивши очі.
— Кар’єр біля старого маяка, — кивнув Марк. — Дід Панас якраз там лагодить сітки біля баркаса. Я йому вчора допомагав тягати лебідку, він за це пустить нас посидіти на пірсі. Ми відводимо Батона туди, замикаємо в елінгу, я лишаюся з ним, а ти біжиш назад і кричиш, що пес зірвався й упав з глиняного обриву.
Софія завагалася, поглянувши на добродушну, круглолобу морду ретривера:
— А якщо в тата схопить серце?
— У твого тата пульс сорок два удари на хвилину, він біологічний танк, — заперечив Марк. — Зате твоєму татові доведеться сісти в одну тачку з моєю тіткою, їхати чотири кілометри й тримати її за руки, коли вона почне вити від жаху. Якщо вони після цього не поговорять — я офіційно визнаю наш вид тупиковою гілкою еволюції й переїжджаю жити до діда Панаса.
Батон підтвердив доцільність стратегії коротким, вдячним «хро» і спробував лизнути папір з-під ковбаси.
О другій годині пополудні сонце зависло над морем розпеченим мідним казаном.
Я якраз закінчила складати четвертий ящик і стояла на кухні, п'ючи воду просто з-під крана. Холодний струмінь обпікав зуби, але не змивав гіркоти. Знадвору долинув тріск дощок і шалений, переривчастий тупіт. Двері веранди розчахнулися від удару ноги так, що скло жалібно задеренчало.