П’ятничний ранок почався не з прибою і навіть не з чергової диверсії Батона, а з сухого металевого сигналу вхідної пошти.
Я сиділа на кухні в старій футболці, підібгавши босі ноги на сидіння стільця. На столі диміла перша нормальна турка кави за тиждень. Артем учора мовчки приніс пачку свіжозмеленої гватемали й залишив на тумбі поруч із банкою цукру, без жодних коментарів, наче це було передбачено додатковим протоколом до нашого скасованого пакту.
У поштовій скриньці світився лист. Червоний прапорець «Urgent», адреса ліонського видавництва й тема: «Réf: Note 14-B / Dr. Dupont / Projet Solanaceae».
Я ледь не сьорбнула окріп повз губи. Лист надійшов о другій ночі за центральноєвропейським часом. Жан-Люк, мій зазвичай вальяжний, прискіпливий редактор, який погоджував гонорари місяцями, цього разу строчив короткими, рубаними фразами без традиційних паризьких реверансів:
«Поліно, це не жарт? Якщо дані у твоїй виносці реальні, а не вигадка для оживлення сухої колонки, передзвони мені негайно. Професор Дюпон скасував семінар у Греноблі. Він тричі перевірив твої знімки. Фонд агробіологічних інновацій регіону Овернь-Рона-Альпи якраз закриває бюджет за програмою стійкості південних культур до засолення. Вони шукають польові бази на сході Європи. Мова йде про цільовий грант на двадцять п’ять тисяч євро й міжнародну сертифікацію ділянки. Нам потрібні офіційні морфометричні таблиці за останні десять днів. Хто цей біолог? Де його лабораторія?».
Я перечитала тричі.
Двадцять п’ять тисяч євро. Для Ліона це була стандартна стипендія постдока. Для приморської ділянки Артема, яку місцеві чиновники та хижа Марина зі спа-готелю мріяли закатати під стоянку квадроциклів, це був залізобетонний бункер. Міжнародний статус дослідницької бази з європейським фінансуванням, де жодна Елеонора Валеріївна не посміє навіть ступити на поріг без письмового дозволу міністерства.
Я схопила планшет, вискочила на ґанок босоніж і рвонула через наш білий паркан, не шукаючи хвіртки.
Артем був у саду. Він стояв на колінах у проході між грядками, підв’язуючи товстий роздвоєний пагін тонкими смужками білої бавовни. Рухи були спокійними, майже хірургічними: вузол-вісімка, два сантиметри вільного ходу, щоб не перетиснути судинне русло стебла. Від нагрітого листя підіймався той самий густий, гіркуватий дух літа й зеленого хлорофілу.
— Артеме, — я зупинилася над ним, важко переводячи подих. Гравій уп’явся мені в підошви, але я навіть не звернула уваги.
Він повільно звів погляд знизу вгору. Сірі очі мружилися від яскравого сонця, на чолі блищала крапля поту.
— Якщо Батон знову вкрав губку, Полю, то вона в сараї на верхній полиці. Я сховав.
— Забудь про губку. Твої помідори щойно купили французи.
Артем завмер. Пальці, що тримали мотузку, завмерли на стеблі. Він опустив очі на мої босі ноги, потім на екран планшета в моїх руках і дуже тихо, з убивчим спокоєм вимовив:
— Поліно, сонячний удар зазвичай настає після полудня. Зараз тільки дев'ята. Іди в затінок.
— Читай, — я присіла перед ним просто на теплу землю, ткнувши екран йому під ніс. — «Le Courrier Horticole». Особисто від Жана-Люка. І професора Дюпона.
Він спочатку ковзнув поглядом по рядках ліниво, наче по черговій спам-розсилці. Але на прізвищі «Dupont» його плечі ледь помітно смикнулися.
Він узяв планшет своїми загрубілими, зі слідами зелені на пальцях руками. Я бачила, як його погляд стрибає по французьких термінах: «régénération tissulaire», «adaptation osmotique», «subvention de recherche».
Він читав французьку повільно, але впевнено – наукова лексика скрізь однакова. На слові «vingt-cinq mille» його щелепа на мить напружилася так сильно, що випнулися жовна.
— Ти... ти відправила їм мої дані? — його голос прозвучав глухо, майже пошепки.
— Тільки коментар на полях і три знімки на телефон, — я намагалася стримати посмішку, але губи самі розпливалися. — Описала твій метод стресового пасинкування й обробку попелом кипариса. Вони думали, що це теоретична стаття про деградацію ґрунтів, а я показала їм, що наш чорнозем і твої кущі чхати хотіли на їхні песимістичні прогнози. Особливо після шторму.
Артем не поворухнувся.
Він сидів на землі посеред свого розгромленого, а потім заново відбудованого саду, дивлячись на екран, і я раптом помітила, як дрібно, ледь вловимо тремтять кінчики його пальців, що тримали пластиковий корпус. Цей чоловік міг витримати пожежу в щитку, зупинити оскаженілого лабрадора й без жодного крику розмазати по стіні самовдоволеного київського адвоката. Але визнання людини, чиї наукові монографії стояли в нього на поличці затертими до дір, пробило його залізний панцир навиліт.
— Вони хочуть протоколи, — промовив він, піднімаючи на мене очі. Погляд був абсолютно тверезим, але в ньому палало таке дике, голодне полум'я, від якого мені перехопило дух. — Таблиці щоденного приросту біомаси. Дані з кислотності. Морфологічний опис пасинків.
— У тебе є ці дані?
Артем підвівся на ноги одним плавним ривком і простягнув мені руку, допомагаючи підвестися:
— У мене є щоденник спостережень за три роки, Полю. Але він написаний від руки в зошитах у клітинку.