Вівторок минув у режимі глухонімої дипломатії. Ми з Артемом віртуозно вдавали, що третьої години ночі в заблокованій штормом теплиці ніколи не існувало. Не було армійської куртки на овчині, не було гарячого чебрецю в хімічній колбі, і вже тим паче не було його шершавих пальців на моїй вилиці та шепоту: «Ти це полум’я». Була лише розважлива тринадцятирічна Софія, яка весь учорашній день дивилася на нас обох із примруженою посмішкою чеширського кота, щойно ми перетиналися поглядами біля сушарки з білизною.
Настав ранок середи. Сьоме травня. Шторм вилизав узбережжя до кришталевого блиску й відступив. Сонце смажило з десяти годин, випаровуючи вологу з піщаного ґрунту й наповнюючи повітря густим, запаморочливим ароматом смолистих кипарисів, підсохлих водоростей і нагрітої соснової кори. До першого червня дня повернення сестри й кінця нашого вимушеного перемир’я з реальністю залишалося рівно двадцять чотири дні.
Екватор моєї тимчасової опіки дихав у потилицю. Я сиділа в плетеному кріслі на відкритому балконі другого поверху, підставивши голі щиколотки сонцю. Перед очима світився ноутбук. Французький автор вирішив нагородити головну героїню сценою нестримного тілесного потягу до сусіда-вінороба, і я вже двадцять хвилин безпорадно дивилася на речення: «Il s’approcha d’elle avec cette lenteur calculée qui annonce l’orage» («Він наблизився до неї з тією розрахованою повільністю, яка віщує грозу»).
— Розрахована повільність, трясця його матері, — пробурмотіла я, люто відпиваючи вже холодну каву.
Слово «гроза» після понеділка викликало в моєму шлунку цілком конкретний фізіологічний спазм. Унизу, біля щойно пофарбованого білого паркану, Артем пиляв ножівкою ту саму зламану кипарисову гілку, яка в ніч бурі відрізала нас від світу. Він скинув сорочку. Засмагла спина кольору гречаного меду лисніла під променями сонця, лопатки рухалися під шкірою рівно, потужно, немов поршні дизельного двигуна. Він працював без поспіху, точно заганяючи зуби пилки в щільну деревину: вжик-вжик, вжик-вжик.
Марк сидів поруч на перевернутому пластиковому відрі й підтримував стовбур, намагаючись зберегти нудьгуючий вигляд, хоча насправді слухняно подавав інструменти за першим же помахом руки сусіда. Ідилію трудового виховання розітнув звук, абсолютно непридатний для нашого піщаного, босоногого закапелка.
Цок-цок-цок.
Гострі підбори шкребли по гравійній доріжці з агресивною ритмічністю хронометра. Я визирнула крізь ковані поручні балкона. Біля нашої білосніжної хвіртки зупинилася жінка. На вигляд трохи за тридцять, але з тієї категорії жінок, які витрачають на підтримку цього віку бюджет невеликого райцентру. Бездоганна платинова зачіска волосина до волосини, що не боялася навіть морського бризу, шовковий смарагдовий сарафан на тонких бретелях, який підкреслював силіконову округлість бюста, і масивні окуляри в золотій оправі. У тонких пальцях із дзеркальним френчем гостя тримала плетений кошик, накритий лляною серветкою, з-під якої вгору струменів важкий, маслянистий дух гарячого пісочного тіста й запечених вишень.
— Артеме Борисовичу! — пролунало знизу густим, грудним медом. — Не заважаю творчому процесу первісної праці?
Артем зупинив ножівку. Повільно випростався, витираючи спітніле чоло внутрішнім боком ліктя. Обернувся до паркану, примружившись на сонце:
— Марино Іванівно? Доброго дня. Щось трапилося в школі?
Марина зняла сонцезахисні окуляри, продемонструвавши повіки з ідеальними графітовими стрілками, і м’яко сперлася ліктями на наш щойно вибілений паркан. Її декольте небезпечно наблизилося до соснових штахет:
— У школі все просто чудово! Чутки про те, як ви вчора розмазали Елеонору Валеріївну по паркету перед комісією, вже дійшли до районної адміністрації. Батьківський комітет у захваті. Я особисто вважаю, що цей ліцей тримається тільки на ваших плечах.
Вона опустила погляд на його голі, блискучі від поту плечі, і її губи, вкриті глянцевим блиском кольору стиглої малини, повільно розтяглися в дуже однозначній посмішці:
— До речі, щодо плечей. Я тут проїздила повз і вирішила завезти вам свій фірмовий тарт із вишнею. Ще теплий. На знак підтримки від вдячних батьків.
З куща розмарину біля ґанку висунулася голова Софії. Дівчинка закотила очі з такою силою, що мені здалося, ніби я почула звук обертання підшипників. Вона подивилася вгору на мій балкон, перехопила мій погляд і двома пальцями красномовно показала жест, ніби засовує два пальці в рот.
— Дякую, Марино Іванівно, це зайве, — стримано відповів Артем, перекладаючи ножівку в ліву руку. — Я на роботі.
— Ой, перестаньте, яка «Марина Іванівна» серед літа? — гостя грайливо махнула долонею, підійшовши ближче до хвіртки. — Просто Марина. І я взагалі-то до вас із діловою пропозицією. Наш спа-комплекс «Лагуна» запускає екореновацію паркової зони. Нам потрібен науковий куратор. Робота непильна, виключно консультативна, оплата в євро. Давайте обговоримо це сьогодні ввечері? Я забронювала столик на терасі нашого ресторану о восьмій. Захід сонця, біле сухе, ніхто не заважатиме...
Вона зробила крок уперед, простягнула руку й легким, котячим рухом змахнула деревну тирсу з його плеча. Пальці затрималися на його засмаглій шкірі на секунду довше, ніж вимагала звичайна ввічливість.
У моїй голові щось клацнуло. Це було схоже на коротке замикання в тому самому обгорілому щитку, тільки замість іскор у мені спалахнула первісна, дика, абсолютно нецивілізована лють.
#3155 в Любовні романи
#1375 в Сучасний любовний роман
#872 в Жіночий роман
Відредаговано: 23.10.2026