Ніч минула під акомпанемент сухого шурхоту паперів і тихого, панічного клацання мишкою. Я не спала. Зовсім. О третій годині ночі я завантажила з сайту Міністерства соціальної політики сорокасторінковий методичний посібник «Критерії оцінки базових потреб дитини в умовах тимчасового проживання» і вивчала його так, ніби готувалася до захисту докторської дисертації перед розстрільною командою.
О шостій ранку я вже перевіряла терміни придатності на банках із консервованим горошком і гарячково вираховувала, чи вистачить у нашому холодильнику білка на кілограм живої ваги племінників, якщо комісія прийде з вагами.
Сонце ледь визирнуло з-за кипарисів, коли на веранді рипнула мостина. Рівно о сьомій нуль-нуль. Я відчинила двері, стискаючи в кулаці маркер і рулон малярного скотчу.
Артем стояв на ґанку. У робочому комбінезоні з грубої темно-синьої саржі, з відром шпаклівки в одній руці й зв’язкою струганих соснових штахет під пахвою. Але цього разу він був не сам. Поруч стояла тринадцятирічна Софія. Замість безформного худі на ній була стара картата сорочка батька, закочена до ліктів, волосся стягнуте в тугий вузол на потилиці, а під пахвою вона по-діловому тримала пластиковий планшет із затискачем і пачкою кольорових стікерів.
— Ми прийшли націоналізувати ваш безлад, — спокійно оголосив Артем, ставлячи відро на мостини з важким стуком. — Доброго ранку, Поліно. Ви виглядаєте так, ніби всю ніч перекладали протоколи Нюрнберзького процесу.
— Гірше, — хрипко видихнула я, відступаючи в глибину будинку. — Я читала нормативи санітарно-епідеміологічної служби для дитячих кімнат. Артеме, у нас на шпалерах біля вікна слід від акварелі, а в ванній на поличці стоїть відкритий шампунь без маркування «гіпоалергенно». Андрій розірве нас на шматки.
Софія переступила поріг, зневажливо оглянула коридор і клацнула кульковою ручкою:
— Спокійно, мадам. У мого тата синдром відмінника в термінальній стадії, а я все дитинство прожила в режимі підготовки до біологічної олімпіади. Зараз усе розрулимо. Де фронт робіт?
Я кліпнула, відчуваючи, як спадає перший шар залізобетонного заціпеніння.
— План простий, — Артем скинув зв'язку дощок на килимок і дістав із кишені ліхтарик. — Софіє, береш Ясю. Ваше завдання — ванна, кухня й маркування простору. Поліно, ви з Марком ліквідуєте сліди вчорашнього кулінарного теракту на підлозі. Я беру на себе обгорілий щиток, паркан і косметику стін. О шістнадцятій цей будинок має пахнути дитячим милом, свіжою фарбою і святою невинністю.
— А Батон? — долинув глухий голос із кутка.
Марк сповзав сходами, натягнувши каптур майже до підборіддя. Руки він тримав у кишенях, плечі були напружені, а погляд блукав десь на рівні плінтуса. Тінь учорашнього візиту батька все ще висіла над хлопцем важкою хмарою.
— Батона призначено головним інспектором із контролю якості, — незворушно відрізав Артем, навіть не роблячи паузи на жалість, за що я була йому безмежно вдячна. Дітям у такі моменти потрібна не соплива жалість, а міцна конструкція. — Марку, хапай швабру з відром. Твій вихід.
Наступні три години нагадували злагоджений штурм ворожого укріпрайону.
Софія проявила дивовижні організаторські здібності, які, вочевидь, передалися їй генетично разом із прямим носом і впертим підборіддям. Вона висадила Ясю на кухонний стіл, видала їй пачку неонових стікерів і перетворила маркування простору на лінгвістичну гру:
— Дивись, дрібна. Оце зубна щітка. Французькою — la brosse à dents. Пишемо великими літерами, ліпимо на склянку. Якщо тітки з комісії запитають, чому щітки три, ти гордо кажеш: «Ми дотримуємося ротації гігієнічних засобів». Зрозуміла?
— А якщо вони спитають, чому Батон спить на моєму ліжку? — Яся ретельно виводила фіолетовим фломастером криву літеру «В».
— Скажеш: «Це зоотерапія, схвалена Міністерством охорони здоров’я Франції». Пиши далі: le savon. Мило.
Тим часом на кухні розгорталася трагікомедія ліквідації наслідків прального порошку.
Ми з Марком намагалися вимити підлогу, але хімічний концентрат, насипаний Ясею ще в суботу, вступив у реакцію з водою. Що сильніше ми терли кахлі ганчірками, то густішою й вищою ставала біла піна. За двадцять хвилин кухня нагадувала філіал пінної вечірки на Ібіці.
— Тьотю Полю, рівень піни досяг моїх щиколоток, — похмуро констатував Марк, стоячи посеред білого моря з пластмасовим совком. — Якщо ми зараз відкриємо двері, вона вивалиться на вулицю й затопить сусідів.
І в цей момент до кухні зайшов Батон.
Пес оцінив масштаби розваги миттєво. З коротким переможним вереском лабрадор плюхнувся пузом у піну, заковзав кахлями, як бобслеїст на олімпійській трасі, і врізався головою в нижній ящик гарнітура.
— Батоне, ні! — закричала я, але було пізно.
Пес підвівся, радісно струсонувся, і мільйони білих мильних пластівців полетіли врізнобіч, осідаючи на моєму волоссі, на щоках Марка й на щойно протертих шибках. Батон стояв посеред кухні з білою піною на бровах, схожий на старого карпатського мольфара, і задоволено махав хвостом, вибиваючи піну до самої стелі. Марк завмер. Я затамувала подих, боячись, що підліток зараз зірветься, кине швабру й зачиниться в кімнаті.Але Марк подивився на мокре, запінене собаче макове зерня, потім на моє біле від мила обличчя і раптом пирхнув. Спочатку тихо, у кулак, а потім розреготався — дзвінко, відкрито, так, як він не сміявся вже кілька місяців.
#2316 в Любовні романи
#1010 в Сучасний любовний роман
#653 в Жіночий роман
Відредаговано: 23.10.2026