Звук важких зачинених дверцят позашляховика розітнув вечірнє повітря, немов глухий постріл у зачиненому тирі.
На доріжці біля нашої хвіртки зашурхотів дрібний гравій. Я застигла посеред кухні, так і не випустивши з пальців прозорий лоток із помідорами чері. Маленькі червоні плоди «Балконного дива», гладкі й теплі від вечірнього сонця, здавалися зараз крихким уламком якогось іншого, нормального життя, куди мені знову зачиняли двері. Батон гарчав. Глухо, з самої глибини масивних грудей, притиснувши вуха до потилиці й виставивши вперед потужні палеві лапи. Його кігті шкребли по кахлях передпокою. Це не був його звичний кумедний гавкіт на сусідських котів чи на пилосос – пес відчув запах загрози ще до того, як чужинець ступив на ґанок.
— Марку, — мій голос прозвучав на пів тону вище, ніж треба, і я з зусиллям опустила його в робочий, командний регістр. — Забери Ясю нагору. У спальню. Закрийте двері й сидіть тихо.
Марк, який щойно наминав пиріжок біля столу, миттєво перестав жувати. Його худе обличчя зблідло під шаром ринкового пилу. Він упізнав цей звук. Цей металевий брязкіт брелока сигналізації та важку, розгонисту ходу людини, яка завжди заходила в їхню київську квартиру без стуку, щоб перевірити, чи правильно складені сорочки в шафі й чи не витратила мама «зайвих» грошей на сир.
— Це він? — глухо спитав дванадцятирічний хлопчик, і в його очах майнув той самий загнаний, щурячий страх, який я сподівалася втопити тут у морі.
— Нагору. Обидва. Негайно, — повторила я, кидаючи контейнер на стільницю.
Яся не стала сперечатися. Вона схопила свій блокнот із дельфіном, вчепилася в край футболки брата, і діти миттєво розчинилися в тіні сходів, ступаючи безшумно, як звірята під час грози.
— Хто це? — Артем стояв біля кухонного одвірка.
Він не метушився. Його сірі очі звузилися, скануючи простір за скляними дверима веранди. Рука ліниво опустилася до кишені брудних робочих шортів і витягла звідти важкий розвідний ключ на тридцять два, який він так і не повернув у ящик після ранкового ремонту. Важкий залізний інструмент ліг у його мозолисту долоню природно, як продовження кістки.
— Колишній чоловік Олі, — видихнула я, відчуваючи, як горло стискає знайомий, гіркий спазм. — Андрій. Людина-бульдозер. Юридичний садист із золотою карткою. Він не мав дізнатися цю адресу. Ніхто не знав, крім...
Дерев’яна хвіртка жалібно скрипнула, ударившись об паркан. Крізь виноградне листя веранди вже вимальовувався знайомий силует: бездоганно випрасуваний лляний блейзер кремового відтінку, білосніжні мокасини на тонкій підошві, розстебнутий на два ґудзики комір сорочки й масивний платиновий хронограф на зап’ясті, що виблискував у променях заходу сонця. Андрій ішов нашою зарослою стежкою так, ніби проводив аудит збанкрутілого заводу, який збирався знести під торговельний центр. Він морщив ніс від запаху риби й сухого чебрецю, гидливо обходячи калюжу біля літнього душу.
Я ступила крок до дверей, але Артем раптом висунувся вперед. Його ліве плече виросло переді мною непроникною стіною: груба тканина мокрої від рибного льоду майки, солоний запах шкіри, абсолютна нерухомість.
— Дихай, Поліно, — ледь чутно кинув він через плече. — Залізобетон, пам’ятаєш?
Двері веранди безцеремонно смикнули зовні.
— Поліно! — голос Андрія був гучним, поставленим, із тими фірмовими оксамитовими модуляціями успішного адвоката, від яких у моєї сестри свого часу починалася блювота. — Я знаю, що ти тут. Годі ховатися по курортних курниках. Де мої діти?
Він ступив на поріг, і його погляд ковзнув по мені — з голови до ніг. У цьому скануванні було все те, що я ненавиділа в ньому роками: гидлива оцінка розпатланого волосся, пом’ятої сорочки й червоних плям від ринкової полуниці на моїх колінах.
— Боже, який примітивізм, — він скривив губи, поправляючи манжет. — Оля завжди була схильна до деградації, але скинути дітей на тебе серед цього мотлоху... Де вона? Чому її телефон у роумінгу вимкнений? Їй передали, що якщо вона не підпише відмову від компенсації до понеділка, я подаю зустрічний позов за шахрайство?
— Зроби крок назад, Андрію, — рівно сказала я, намагаючись не дати тремтіти зв'язкам. — Ти на приватній орендованій території. Твоя судова заборона на наближення діє в межах усієї країни. Тобі нагадати рішення апеляційного суду від п'ятнадцятого квітня? Двісті метрів.
— Це рішення стосується моєї колишньої дружини, дорогенька, — він зробив ще пів кроку вперед, дістаючи з кишені шкіряний картхолдер. — А до дітей я маю законний батьківський доступ. І я маю всі підстави вважати, що вони утримуються в антисанітарних умовах психічно нестабільною родичкою. Я забираю Марка і Ясю до Києва. Прямо зараз.
Він простягнув руку, щоб відсторонити мене від входу, але його пальці так і не торкнулися мого плеча.
У дверний отвір без жодного попередження врізався Артем. Він не штовхав Андрія. Він просто зайняв собою весь простір між одвірками. Високий, ширший у плечах щонайменше на розмір, зі скуйовдженим мокрим волоссям і сірими очима, у яких не було абсолютно ніякої злості лише холодна, розрахункова порожнеча важкої артилерії. Розвідний ключ у його правій руці недбало хитнувся, глухо цокнувши об метал дверного замка.
— Прохід заблоковано, громадянине, — промовив Артем. Голос його впав у такі низькі вібрації, що скло у віконниці ледь чутно задеренчало.
#2300 в Любовні романи
#1007 в Сучасний любовний роман
#644 в Жіночий роман
Відредаговано: 23.10.2026