ГЛАВА 6

Телефон на стільниці підстрибував і верещав так, ніби в його мікросхеми вселився демон. На крихітному екрані пульсувало усміхнене обличчя сестри на тлі бірюзової хвилі: «Оля (Кіпр). Відеодзвінок». Я випустила склянку. Вода хлюпнула на кахлі, обдавши мені щиколотки крижаними бризками.

— Не бери, — упівголоса порадив Артем, завмерши за пів кроку від мене. Його погляд миттєво втратив оксамитову глибину, перетворившись на розрахунковий прилад.

— Ти з глузду з’їхав?! — засичала я, хапаючи повітря ротом. — Якщо я скину, вона вирішить, що нас узяли в заручники, що Андрій вистежив дітей, або що будинок знесло смерчем. Вона візьме перший-ліпший чартер до Ларнаки, прилетить сюди з заспокійливими в зубах і знову впаде в ту прірву, з якої ми її витягали три місяці!

Я вчепилася пальцями у край мийки. Мозок філолога, зазвичай здатний генерувати складні синтаксичні конструкції, зараз видавав лише білий шум.

— Гаразд, — спокійно сказав Артем. Цей тон він, вочевидь, виробив за роки роботи з підлітками, які підпалювали спиртівки на уроках хімії. — Скільки в нас часу?

— Гудки йдуть тридцять секунд. Залишилося п'ятнадцять!

— Працюємо.

Те, що відбулося далі, нагадувало навчання спецпризначенців у зоні стихійного лиха. Артем схопив сухий кухонний рушник, одним рухом змахнув із моєї лівої щоки сажу – його пальці черкнули по вилиці твердо, сухо й нестерпно відчутно, а другою рукою розвернув мій відкритий ноутбук на столі так, щоб вебкамера дивилася виключно на білу, незаплямовану кіптявою стіну.

— Волосся, — коротко кинув він.

Я гарячково висмикнула з пучка олівець, струснула головою, дозволяючи пасмам розсипатися по плечах і прикрити комір сорочки, де темніла пляма від води.

— Батон! — згадала я, задихаючись.

Артем розвернувся, виштовхнув ногою за двері коридору зацікавленого лабрадора, який уже налаштувався лизнути екран, і щільно причинив стулку, відрізаючи кухню від виду на обгорілий щиток і запах розплавленого пластику. Сам він одним плавним, котячим рухом опустився навпочіпки під раковину, зливаючись із тінню від тумби й дістаючи з кишені розвідний ключ.

— Усміхайся, Поліно. Ти в раю, — пролунало знизу глухе буркотіння.

Я провела тремтячим пальцем по зеленій іконці на екрані рівно за дві секунди до автоскидання.

Екран спалахнув сліпучим середземноморським сонцем. Оля лежала на білосніжному шезлонгу під смугастим навісом. На носі – великі темні окуляри у черепаховій оправі, у тонкій засмаглій руці – запотілий келих із чимось помаранчевим і гілочкою розмарину. Вперше за пів року навколо її очей не було тих страшних, фіолетових кіл безсоння, які я щоранку намагалася замазати їй консилером перед черговим засіданням суду.

— Полю! — її голос дзвенів, немов тонке скло. — Боже, ви живі! Я вже думала, ви там спите без задніх ніг. Чому так довго не відповідала?

— Олюню, привіт! — мій голос прозвучав настільки патологічно бадьоро, що я сама собі здалася ведучою ранкового дитячого телешоу. — Я… я просто перевіряла словник. Терміновий розділ, ти ж знаєш цих французів із їхньою пунктуацією. Як Кіпр?

— Тут неймовірно, — Оля солодко потягнулася, і кутик її губ розслаблено підвівся. — Скелі Афродіти, вітер такий теплий… Ми щойно з екскурсії. Знаєш, я замовила собі смажені кальмари й раптом зловила себе на тому, що не перевіряю телефон кожні дві хвилини. Андрій не дзвонив? Адвокат мовчить?

— Тиша на всіх фронтах, — твердо збрехала я, відчуваючи, як під колінами зрадницьки холоне. — Насолоджуйся сонцем і не смій думати про папери.

— А де мої розбишаки? Чому так тихо? Вони що, зв’язали тебе й замкнули у шафі?

— Вони… відпочивають, — я скосила очі в бік вікна, за яким стояла мертва, курортна спека. — У нас був надзвичайно насичений інтелектуальний ранок. Морська літораль, збір біологічних зразків, аналіз фауни. Марк настільки втомився від науки, що заснув просто на ходу, а Яся малює аквареллю мушлі у своїй кімнаті. Ми дотримуємося суворого розпорядку дня.

З-під раковини долинув ледь чутний, здавлений звук, підозріло схожий на стримане хмикання. Я з усієї сили вдарила п'ятою назад, цілячись у невидимий черевик біолога. Мій каблук улучив у щось тверде – судячи з глухого стуку, у край водопровідної труби.

— Ой, а що це гупнуло? — Оля спустила окуляри на кінчик носа, примружившись у камеру.

— Це віконниці! — поспішно випалила я. — Тут такий сильний морський бриз… просто штормове попередження. Парусність висока.

— Дивно, на задньому плані в тебе все наче натягнуте, — зауважила сестра з притаманною їй допитливістю. — А поверни камеру, покажи море! Ти ж казала, у вас із кухні видно лінію горизонту?

Крижана хвиля прокотилася від моєї потилиці до п’ят. 

— Камера… перегрілася на сонці, — видавила я дерев'яними губами. — Сенсор глючить, коли рухаєш. Старий телефон, сама знаєш.

І тут доля вирішила завдати остаточного удару. Під раковиною щось клацнуло. Артем, мабуть, вирішив остаточно дотягнути контргайку, але простір був занадто тісним. З-під темного дерева тумби повільно, але невідворотно висунулося широке чоловіче плече. Засмагла шкіра, рельєфний м’яз, сліди морської солі на ключиці й сіра вицвіла тканина майки, що прилипла до тіла.