ГЛАВА 5

Рівно о сьомій п’ятдесят дев’ять я вже стояла біля кухонного вікна з горнятком свіжої кави, тримаючи оборону. Мій розрахунок був простий: чоловіки, які обіцяють прийти рівно о восьмій, зазвичай з’являються о пів на дев’яту, бурмочучи щось про затори, непрацюючий чайник або раптові робочі дзвінки. Це дало б мені законне моральне право зустріти сусіда скептичною посмішкою господині становища. Секундна стрілка на настінному годиннику клацнула на цифрі дванадцять.

Тук-тук-тук.

Три чіткі, сухі удари кісточками пальців у скло веранди прозвучали з пунктуальністю німецького експреса. Я ледь не хлюпнула гарячою кавою собі на зап’ястя. За склом стояв Артем. Темно-сині бігові шорти, вицвіла футболка кольору мокрого асфальту, на шиї на чорному шнурку гойдався армійський металевий свисток, а в руці він тримав товстий капроновий повідець із карабіном розміром із альпіністську «вісімку». Волосся було ще вологим після ранкового душу, а погляд – загрозливо свіжим і зібраним.

— Підйом, партизани, — пролунав його глухий голос, щойно я відчинила двері. — Погода сприятлива для марш-кидка. Відплив оголив літораль.

Позаду мене в глибині коридору з’явився Марк — у розтягнутих піжамних штанах, із набряклими від сну очима й виразом обличчя в’язня, якого ведуть на страту без права на останнє слово.

— Я неповнолітній, — хрипко заявив Марк, затуляючи очі долонею від ранкового сонця. — Залучення дітей до примусової праці до десятої ранку заборонено Женевською конвенцією.

Артем навіть бровою не повів. Він зробив крок через поріг, простягнув Марку дві пластикові коробки з вентиляційними отворами в кришках і пару гумових рукавиць:

— Це не праця, бійцю. Це польова експедиція. За два кілометри звідси на кам’янистій косі після шторму осіла колонія раків-самітників і три види донних черевоногих. Якщо знайдеш живого чорноморського краба-плавунця й правильно зафіксуєш клешні, отримаєш доступ до мого гігабітного оптоволокна на три дні без пароля.

Очі Марка миттєво втратили сонну каламуть. У них спалахнув хижий вогник геймера, який щойно отримав легендарний квест із гарантованим лутом.

— А вайфай у тебе реально без лагів тягне? — уточнив він, уже натягуючи кросівки.

— Пінґ двадцять два мілісекунди. Перевіриш особисто, коли принесеш біоматеріал у цілості. Ясю, де твоя панама?

Яся викотилася з кімнати, схожа на круглий гриб у яскраво-жовтому капелюшку, стискаючи в руках іржаве дитяче відерце:

— А краби кусаються? А якщо краб відкусить Батону носа, Батон стане схожий на мопса?

— Якщо краб торкнеться Батона, він підпише собі смертний вирок, — Артем клацнув карабіном, пристібаючи лабрадора.

Пес, зачувши брязкіт заліза, затремтів усім своїм тридцятип’ятикілограмовим тілом, заскиглив на ультразвуці й від надлишку гормонів щастя припав передніми лапами до підлоги, вибиваючи хвостом дріб по ніжці столу.

Артем подивився на мене. Його погляд ковзнув по моїй чистій сорочці, зібраному на потилиці волоссю і зупинився на моїх губах – рівно на одну секунду довше, ніж дозволяв діловий протокол.

— Софія прийде за десять хвилин, — сказав він, і в кутику його ока лягла тонка зморшка. — Її настрій коливається між саботажем і бунтом на кораблі. Якщо почне кидатися зошитами — використовуйте важкі тупі предмети для самооборони.

— Я викладала фонетику французьким студентам арабського походження в Марселі, Артеме, — холодно зауважила я, схрестивши руки на грудях. — Ваша донька для мене – легка прогулянка в Люксембурзькому саду.

— Побачимо, — він коротко свиснув у свисток, притиснувши пальцем отвір. — Загін, кроком руш! На пляж!

Батон рвонув так, що витяг Артема крізь двері практично на буксирі. Марк і Яся припустили слідом, сперечаючись на ходу, скільки очей у морського рака.

Хвіртка брязнула.

У будинку запала тиша.

Це була така абсолютна, вакуумна тиша, від якої в мене навіть заклало вуха. Жодного палаючого тостера. Жодного плачу. Жодного сопіння собаки під столом. Тільки далекий шум прибою і прохолодний вітерець із розчиненого вікна, що колихав тюль. Я сіла за стіл, відкрила ноутбук і відчула, як пальці самі лягають на клавіші. Праця пішла. Речення шикувалися стрункими рядами, французькі фразеологізми розплутувалися без зусиль, немов шовкові нитки.

За пів години на веранді пролунали тихі, непевні кроки. Софія зайшла так, ніби ступала по замінованому полю. Безрозмірне худі з капюшоном, натягнутим майже на очі, руки засунуті в кишеню-кенгуру, плечі зсутулені. Вона кинула на край дерев’яного столу товстий зелений підручник і сіла на самий краєчок стільця, дивлячись кудись у підлогу повз мене.

— Мені батько сказав прийти, — глухо кинула вона, не вітаючись. — Можете не напружуватися. Я все одно нічого не зрозумію. У мене, здається, атрофована та частина мозку, яка відповідає за ці кляті дієслова.

Я відсунула ноутбук, підперла підборіддя долонею й уважно подивилася на неї. Під капюшоном ховалося тонке, гарне обличчя – Артемове підборіддя з ямочкою, але очі зовсім інші: не сірі й спокійні, як у батька, а темно-карі, насторожені, як у дикого звіряти, яке щойно вирвалося з капкана.

Я взяла зі столу зелений підручник за шостий клас. Зважила його в руці.