ГЛАВА 4

Їдкий сморід паленої гуми виїдав очі так, що сльози текли градом. Коли я влетіла слідом за Артемом у передпокій, він уже діяв: без метушні, без зайвих рухів, із тією моторошною холоднокровністю, яка буває хіба що у саперів на полігоні. Промінь ліхтарика на його телефоні розсікав сизий дим.

— Назад, — не обертаючись, кинув він мені, зриваючи зі стіни декоративний джутовий килимок.

Один точний, глухий удар щільною тканиною по чорній пащі відкритого щитка і крихітний помаранчевий язичок полум'я, що жадібно лизав стару проводку, засичав і сконав. Артем клацнув залишками рубильника за допомогою сухого дерев'яного тримача парасольки, який схопив із полиці. Спалах згас. Залишилося тільки шипіння розплавленого пластику, важкий чад і глуха темрява, у якій чулося тяжке, прискорене дихання чотирьох людей та одного пса.

— Усі живі? — запитав Артем у темряву. Голос був рівний, як кардіограма небіжчика.

— Я встиг зберегти гру на хмару, — озвався Марк із кутка тремтячим басом, хоч пальці на його плечах помітно ходили ходором.

— А мені порошинка в око потрапила, — жалібно шморгнула Яся, вчепившись у поділ моєї брудної туніки.

Батон підтвердив загальну безпеку гучним, вологим чихом просто мені в коліно.

— Відкрийте всі вікна, — розпорядився Артем, нарешті повернувшись до нас. Промінь ліхтарика ковзнув по моєму обличчю, вихопивши розширені зіниці й сажу на щоці. — І сидіть на веранді. Я зараз повернуся.

Він зник у сутінках так само швидко, як і з’явився, переступивши через розтрощений паркан. За п’ять хвилин він повернувся. У руках виблискував старий металевий кейс із інструментами, а під пахвою стирчала нова бухта мідного кабелю й два новенькі модульні автомати.

Наступні двадцять хвилин я спостерігала за магією, недоступною випускницям філологічних факультетів. Артем поклав ліхтарик на полицю під кутом сорок п’ять градусів. Його руки: широкі, вкриті дрібними білими рисками старих подряпин від чагарників і рослин — рухалися з лякаючою впевненістю. Він зачищав дроти стрипером із сухим клацанням: клац-клац. Метал підкорявся йому беззаперечно. Мідні жили лягали в клеми під прямими кутами, гвинти затягувалися викруткою рівно до характерного скреготу.

Марк, який зазвичай зневажав будь-яку діяльність, що не приносила віртуального досвіду, стояв поруч, затамувавши подих.

— А це на скільки ампер? — не витримав підліток.

— На шістнадцять, — не повертаючи голови, відповів Артем. — Твій тостер із лавашем жер щонайменше десять, а на цій лінії ще висів титан і насос. Проста арифметика: старий алюміній перегрівся й сплавився. Тобі пощастило, що фаза не пішла на корпус.

— Ясно, — тихо пробурмотів Марк, ховаючи руки в кишені з незвичною для нього повагою. — Тобто… дякую.

— Будь ласка. Тримай пасатижі.

Покінчивши зі щитком, Артем пройшов на кухню, опустився на коліна біля раковини й за три хвилини розвідним ключем перетягнув прокладку на скаженому крані. Струмінь води перестав плюватися, перетворившись на покірний, шовковий потік.

Я стояла біля одвірка, притискаючи до грудей блокнот і ручку, і відчувала, як у горлі зрадницьки пересихає. У цьому чоловікові не було абсолютно нічого романтичного в класичному, книжковому сенсі: від нього пахло горілою ізоляцією, машинним мастилом і м’ятою, футболка на спині промокла від поту, а на лобі темніла смужка кіптяви. Але те, як спокійно він перетворив моє персональне пекло назад на придатне для життя житло, вдарило по моїх нервах сильніше за будь-який любовний сонет.

Він клацнув замками кейса, підвівся й витер руки об ганчірку.

— Світло є. Вода не тече. Жити можна.

— Зачекайте, — сказала я, коли він уже взявся за ручку вхідних дверей. — Не йдіть.

Артем зупинився, озирнувшись через плече з легкою, втомленою настороженістю:

— Поліно, якщо у вас десь під ванною ховається ще й витік газу, скажіть одразу. Я піду візьму протигаз.

— Ні. Газу немає. Але в нас є інша проблема, Артеме. І якщо ми не вирішимо її просто зараз, до кінця місяця хтось із нас опиниться або в психлікарні, або на лаві підсудних. Ходімо на терасу.

Нічне повітря принесло рятівну прохолоду. Море за кипарисами дихало важко, рівномірно накочуючи хвилі на гальку.

Діти були локалізовані: Марк сидів у кімнаті, принижений власним порятунком, і слухняно читав задану на літо повість яке ще не почалось, але хай читає, а Яся спала на дивані, уткнувшись носом у теплий бік Батона. Я поставила на дерев’яний вуличний стіл дві чашки гарячого чаю з м’ятою (кава після такого вечора загрожувала мені тахікардією) і поклала між нами білий аркуш формату А4 та гелеву ручку. Артем сів навпроти, витягнувши довгі ноги. У світлі вуличного ліхтаря його профіль здавався висіченим із каменю, але кутики губ ледь помітно тремтіли від стримуваної іронії.

— Це протокол допиту чи заповіт? — запитав він, кивнувши на папір.

— Це акт про ненапад. Військово-політичний союз, — абсолютно серйозно заявила я, сідаючи рівно й спираючись ліктями на стіл. — Давайте дивитися правді в очі. Ви — чудовий біолог, геніальний електрик і, підозрюю, непогана людина. Але як репетитор французької ви абсолютна катастрофа національного масштабу. Якщо ви продовжите мучити Софію своїм грасируванням, вона зненавидить Францію, океани, екологію і вас особисто.