ГЛАВА 3

Якщо пекло існує, воно пахне не сіркою. Воно пахне дешевим пральним порошком «Гірська прохолода», підгорілою цибулею та розпеченим металом старого запобіжника. Усе почалося о другій годині дня, коли сонце розпекло черепичний дах будинку до стану пательні, а на мій телефон упало повідомлення від паризької редакторки Маріон. Лаконічне, холодне, як лезо гільйотини: «Поліно, люба, чекаємо перші два розділи до п'ятниці. Автор нервує, ми теж. Bonne chance». «Люба» сиділа за кухонним столом у мокрих шортах, бо кран під мийкою десять хвилин тому вирішив оголосити суверенітет. Він не просто капав, він плювався тонким, істеричним струменем холодної води щоразу, коли десь у будинку спускали воду. Під раковиною вже стояла пластикова миска, каструля для спагеті й дві дитячі панамки, які першими потрапили під руку під час екстреної ліквідації потопу.

— Тьотю Полю, — Марк матеріалізувався у дверях кухні, тримаючи телефон високо над головою, немов шаман ритуальний бубон. — У мене пінг чотириста. Розумієш, що це означає? Мене щойно зарізав бот. Бот першого рівня, Полю! Це ганьба для всього нашого клану!

— Марку, відійди від мокрої підлоги, — видушила я, люто клацаючи клавішами. — Я зараз намагаюся підібрати український синонім до слова désenchantement, і повір мені, жоден із них не передає глибину мого особистого розчарування цим днем.

— Роутер блимає червоним, — невблаганно продовжив племінник, спираючись на одвірок. — І з коридору щось гуде. Так робить трансформатор перед тим, як рознести під’їзд у повітря. Я бачив у ТікТоку.

Я завмерла. Пальці зависли над клавіатурою. Справді гуло. Глухе, злісне деренчання долинало з ніші біля вхідних дверей, де ховався старий електричний щиток. Водночас старенький кондиціонер на стіні жалібно пирхнув, виплюнув у кімнату хмару теплого пилу й замовк. Лопаті вентилятора завмерли. Повітря в кухні миттєво стало густим, немов кисіль.

— Прекрасно, — прошепотіла я, відчуваючи, як крапля поту повільно повзе вздовж хребта. — Просто грандіозно.

— А ще на плиті щось шкварчить, — байдуже докинув Марк і зник у темряві коридору шукати залишки мобільного зв’язку.

Суп. Господи, я ж поставила варитися дітям легкий овочевий суп, щоб хоч якось компенсувати ранкові напівсирі макарони. Я рвонула до плити. Емальована каструля в синій горошок огорталася густим сизим димом. Запах підгорілої картоплі та смаженої моркви вдарив у ніздрі з силою боксерського хука. Я схопила рушник, зірвала кришку й закашлялася: на дні замість золотистого бульйону клекотіла чорна, асфальтоподібна маса.

— Я хотіла допомогти! — пролунав позаду тонкий, ображений голосок.

Я обернулася, сльозячись від диму. У дверях стояла Яся. У руках семирічна дівчинка гордо тримала великий картонний пакунок прального порошку. Її щічки, ніс і навіть чубчик були припорошені білим їдким пилом.

— Ти сказала, що ця каструля ніколи в житті не відмиється, — шморгнула носом мала, кліпаючи круглими очима. — А мама в рекламі бачила, що активні гранули розчиняють жир за одну секунду. Я насипала туди три чашки. Щоб воно саме відмилося, поки вариться.

Я подивилася на чорну жижу в каструлі, на поверхні якої вже почали здуватися райдужні хімічні бульбашки. Потім подивилася на Батона. Лабрадор спав посеред кухні, засунувши морду під холодильник, бо там була єдина на весь будинок смужка відносно прохолодного повітря. Його товстий бік мірно здіймався. Пес зберіг абсолютний, залізний нейтралітет перед обличчям повної руйнації мого авторитету.

Я не закричала. Я навіть не заплакала. У мені просто щось луснуло: тихо й безповоротно, як натягнута волосінь. Я акуратно взяла каструлю за вушка, винесла її разом із порошком і згорілими овочами у відро для сміття, зав’язала пакет потрійним вузлом і мовчки пішла до виходу.

— Тьотю Полю, ми помремо з голоду? — жалібно гукнула Яся мені вслід.

— Ні, люба. Ми замовимо піцу. Якщо доживемо до моменту, коли в нас з’явиться електрика. А поки що не чіпайте нічого, що під’єднане до стін, труб чи здорового глузду.

Я вийшла надвір. Після задушливої кухні надвірне повітря здалося порятунком. Травневий вечір уже розливав по небу м’яку персикову позолоту, море вдалині ледь помітно шуміло, заколисуючи розпечене узбережжя. Я донесла мішок до вуличного смітника, закинула його всередину й знесилено опустилася на дерев’яну лавку біля нашого хиткого паркану. Руки дрібно тремтіли. На долонях залишилися чорні сліди сажі, а футболка пропахла альпійською свіжістю в найгіршому її хімічному прояві.

Тридцять один день. Минув лише перший. Якщо помножити цей день на тридцять, від мене залишаться тільки диплом Сорбонни й попіл. Раптом тишу розітнув дивний, хрипкий звук. Він долинав із сусіднього подвір’я. Схоже було на те, як людина намагається одночасно проковтнути гарячий вареник і вимовити промову в парламенті:

— Кхр... Кхро... Кхро-у-а-сан. Жьо вьодг... вьодг-е-е... дьор кхроуасан.

Я повільно повернула голову до дірки в паркані, прикритої моєю фанерою. На сусідньому ґанку, на дерев’яних сходах під кущем плетистої троянди, сидів Артем. На ньому були старі сірі треники й чиста біла майка, що відкривала засмаглі, міцні плечі з кількома світлими подряпинами від помідорних кущів. На колінах у нього лежав товстий, затертий до дір зелений підручник із французької граматики для шостого класу. Він тримав пальцем рядок, напружено зсунув брови до самого перенісся і з виразом мученика на допиті намагався витиснути зі своєї трахеї грасирування: