ГЛАВА 2

Повітря в епіцентрі катастрофи пахло розчавленим листям помідорів: різко, смолисто, з гіркуватим полиновим присмаком, від якого деренчало в носі. Цей специфічний дух пасинків і зеленої шкірки змішувався з ароматом мокрого піску та нахабним, життєрадісним запахом вологої собачої шерсті. Батон лежав на спині, розкинувши всі чотири лапи до неба, і визивно підставляв сонцю кремове хутро на череві. У пащі він досі міцно стискав червоний пластиковий диск, а під його крижами жалібно хрумтіли рештки куща, якому ще п’ять хвилин тому судилося стати гордістю ліонської селекції.

— Батоне, підведися, — просичала я, обережно переступаючи через уламок штахетника.

Лляні штани вже були безнадійно зіпсовані, тож я навіть не звернула уваги на чорнозем, що налипнув на підошви моїх босоніжок. Я нахилилася, схопила пса за брезентовий нашийник і смикнула. З таким самим успіхом я могла спробувати зрушити з місця залізобетонний хвилеріз на міському пляжі. Тридцять п’ять кілограмів чистих, розслаблених м’язів лише важко видихнули мені в коліно гарячим повітрям. Пес примружив одне око, даючи зрозуміти: він у відпустці, а решта світу може зачекати.

— Батоне, заради всього святого, lève-toi! — я смикнула сильніше, відчуваючи, як піт зрадницьки стікає вздовж хребта. — Я куплю тобі цілу курку-гриль! Я дозволю спати на дивані! Тільки встань і піди геть із цього клятого гербарію!

— Він не розуміє французької, — пролунав над моєю головою той самий спокійний, низький голос. — І вівтарного хабарництва він теж не розуміє. У лабрадорів центр прийняття рішень розташований виключно в ділянці шлунка й нюхової цибулини, а ви апелюєте до його неіснуючої совісті.

Я випросталася, мало не втративши рівновагу на пухкій землі.

Сусід стояв на відстані витягнутої руки. Зблизька він виявився вищим, ніж здавався крізь дірку в паркані. Від нього пахло свіжою м’ятою, сосновою смолою та сухим металом. Секатор він уже сховав у глибоку кишеню робочих штанів. Очі в нього були дивовижного відтінку: не просто сірі, а кольору морської гальки під хмарним небом, обрамлені тонкими зморшками, які зазвичай з'являються не від старості, а від звички довго мружитися на сонце або дивитися в мікроскоп. Він навіть не дивився на мене з люттю. У його погляді читалася наукова цікавість ентомолога, який спостерігає за мурахою, що несе сосновий остюк занадто великого розміру.

— Я можу сама впоратися зі своєю собакою, — огризнулася я, підтягуючи спадаючий рукав кардигана.

— Я бачу, — кивнув він ледь помітно. — Поки що рахунок один — нуль на користь собаки.

Він ступив уперед, м’яко відсторонив мене плечем дотик був ледь відчутним, але мій бік чомусь обпекло крізь тонку тканину і опустився навпочіпки перед Батоном. Він не кричав, не смикав повідок. Артем просто опустив руку в кишеню, витяг маленький, засушений шматочок яловичого кореня, затис його в кулаці й підніс до чорного носа лабрадора.

Батон моментально перестав прикидатися мертвим. Ніздрі затріпотіли.

— Чекати, — сказав Артем тихо, але з такою сталевою, непохитною вагою в голосі, що я сама мимоволі виструнчилася.

Пес випустив червоний диск із пащі. Очі розширилися до розміру чайних блюдець.

— Підйом. На вихід.

Артем розтиснув кулак, віддав псу ласощі, плавно підвівся й указав пальцем на діру в паркані. І мій собака, мій пес, якого я пів години вмовляла вийти на вулицю вранці, покірно встав, обтрусив з боків розчавлене листя і, винувато опустивши хвіст, потрусив назад на нашу територію, ніби все життя тільки й робив, що складав нормативи для прикордонної служби. Я стояла, затиснувши кулаки, і відчувала, як усередині закипає пекуча, абсолютно нераціональна образа. Зрадник. Продався за шматок субпродукту чужому мужику.

Позаду за парканом Марк голосно гмикнув:

— Мінус авторитет, тьотю Полю. Чистий злив у суху.

— Марку, помовч! — гаркнула я через плече й знову повернулася до сусіда. Той якраз витирав пальці полотняною серветкою.

Потрібно було повернути собі контроль над ситуацією. Я — дипломований перекладач. Я вела ділове листування з видавництвами в Ліоні та Брюсселі. Я вмію домовлятися.

— Мене звати Поліна, — випалила я, дістаючи з кишені смартфон. Екран блимнув тріщиною на захисному склі. — Давайте одразу до справи. Назвіть суму збитків. Я перекажу на картку просто зараз: саджанці, бамбукові палиці, моральну шкоду за... порушення вашої внутрішньої гармонії. Скільки?

Артем повільно сховав серветку в кишеню. На його губах знову з’явилася та сама нестерпна, тиха напівпосмішка, яка змушувала моє серце битися удвічі швидше — від суміші злості та чогось абсолютно недоречного.

— Поліно, — вимовив він моє ім’я повільно, ніби перевіряючи наголос, — ви коли-небудь пробували прискорити ділення клітин грошовими переказами?

— Що?

— Насіннєвий фонд сорту «Чорний принц» третьої селекції не продається на місцевому базарі біля зупинки. Я чекав на це насіння з Ліона чотири місяці. Проводив стратифікацію в холодильнику за температури три градуси тепла рівно сорок вісім днів. Потім висаджував у торф’яні таблетки, вмикав їм ультрафіолетову лампу на чотирнадцять годин щодоби й стежив за кислотністю ґрунту.

Він нахилився, підняв із землі розчавлене, безформне зелене стебло, з якого ще сочився сік, і підніс до моїх очей.