ГЛАВА 1

У моєму ідеальному, випестуваному в щоденнику травні було три непохитні константи: вибілений південним сонцем балкон, кришталевий шум прибою за двісті метрів і Марсель Пруст. План являв собою шедевр логістики. Рівно о сьомій ранку я мала виходити на терасу з горнятком чорної кави без цукру, сідати в плетене крісло й неспішно перекладати по п’ятнадцять сторінок складного паризького інтелектуального роману на день. Потім — довгий заплив у ще холодній, бадьорій морській воді, легкий салат із руколою та жодних людських голосів до самого заходу сонця. Тільки сонце, я, море і бездоганний французький субжонктив. У моєму реальному травні на білих лляних штанах за сорок євро зяяла мокра, жирна пляма від полуничного йогурту завширшки з тарілку, а з кухні пахло не свіжозмеленою арабікою, а паленою пластмасою і чиєюсь занапащеною долею.

— Тьотю Поліно! — тонкий, пронизливий вереск розітнув вранішнє повітря швидше за звук реактивного винищувача. — А якщо Батон з’їсть губку для посуду, у нього всередині буде піна для ванни?

Я заплющила очі. Повільно видихнула крізь стиснуті зуби, рахуючи до десяти. Un, deux, trois, quatre... Французька мова зазвичай діяла на мою нервову систему як терапевтичний бальзам. Але на цифрі huit десь у глибині коридору щось важке, кілограмів на тридцять п’ять, на повній швидкості врізалося в косяк дверей, після чого пролунав короткий переможний «гав» і гучний дзвін металевої миски, що покотилася кахлями.

— Яся, відпусти пса! — гукнула я, з силою опускаючи кришку ноутбука, на екран якого вже встигла осісти ледь помітна порошинка кукурудзяних пластівців. — І не чіпай губку!

Я влетіла до кухні якраз у ту мить, коли катастрофа набувала ознак незворотної.

На підлозі, переможно розпластавши товсті лапи, лежав Батон. Палевий лабрадор із очима кольору рідкого бурштину і виразом морди святого великомученика, який щойно виконав священну місію. У зубах у нього справді стриміла яскраво-зелена поролонова губка, з кутика пащі стікала густа слина щастя, а його товстий, важкий хвіст невпинно молотив по нижній шухляді гарнітура: бум-бум-бум. Поруч сиділа семирічна Яся: з двома розпатланими кісками, у піжамі з єдинорогами й із бородою із залишків полуничного сирка.

За столом, відгородившись від планети масивними бездротовими навушниками, сидів Марк. Дванадцять років незламного підліткового нігілізму. Перед ним димів тостер, з якого валував сизий їдкий димок. Марк спокійно колупав виделкою в розетці тостера, навіть не кліпаючи.

— Марку, поклади виделку! — мій голос зірвався на непристойний фальцет. Я метнулася вперед, висмикнула вилку з розетки й вирвала металевий прилад із пальців племінника. — Ти хочеш влаштувати нам усім електричну депіляцію?!

Марк зняв один навушник, зміряв мене поглядом, у якому читалася глибока втома від недосконалості дорослих, і зітхнув:

— Вона з дерев’яною ручкою, Полю. Опір матеріалу, сьомий клас фізики. Я просто хотів дістати сирний лаваш, який туди провалився. До речі, інтернет на другому поверсі здох. Якщо я пропущу турнір о десятій, мій рейтинг злетить у прірву.

— Твій рейтинг, любий, зараз турбує мене приблизно так само, як рівень опадів у провінції Лімузен, — відрізала я.

Я нахилилася до Батона й схопилася за слинявий краєчок губки.

— Віддай. Батоне, кинь. Laisse tomber! Фу!

Пес радісно загарчав, сприйнявши це як запрошення до гри в перетягування каната, і ще міцніше стиснув щелепи. Його хвіст запрацював із подвійною амплітудою. Здавалося, якби до нього під’єднали генератор, наше орендоване курортне містечко отримало б безкоштовну електрику до кінця сезону.

— Віддай, кажу, ти, тридцять п'ять кілограмів чистої ентропії!

Раптом на кухонному столі завібрував телефон. Мелодія дзвінка розрізала побутовий галас, і я завмерла. На екрані висвітилося фото: засмагле обличчя моєї старшої сестри Олі, її світле волосся, розвіяне вітром, і напис: «Оля (Кіпр)».

Я нарешті відібрала пожовану губку, закинула її у смітник, показала Марку кулак, щоб той не ліз до розетки руками, і провела пальцем по екрану.

— Олечко, привіт!

— Полю? — голос сестри лунав дзвінко, але в ньому відчувалося щось таке, від чого в мене всередині все стислося. Той самий надтріснутий підтон, який не вивітрився навіть за тисячі кілометрів. — Ви спите? Я не розбудила?

Я озирнулася. Яся витирала пальці об штани брата, Марк намазував палений лаваш кетчупом, а Батон нюхав мої щиколотки, періодично чхаючи мені на пальці ніг.

— Ні, що ти, — максимально рівним, оксамитовим тоном збрехала я, виходячи з кухні в передпокій. — Ми щойно завершили ранкову руханку. Яся збирається малювати аквареллю, Марк читає науково-популярну літературу. Усе чудово. Як ти?

На тому кінці дроту повисла тиша. Потім почувся глибокий, тремтячий вдих.

— Я сьогодні вперше спала без снодійного, Полю. Сім годин поспіль. Жодного кошмару. Дівчата витягли мене на набережну в Пафосі, тут такі скелі... і вітер. Знаєш, я зловила себе на тому, що хвилин двадцять не згадувала про судові листи від Андрія. Узагалі.

Моє серце кольнуло гострою, майже материнською ніжністю. Я заплющила очі, притулившись чолом до прохолодної стіни коридору.

Перед очима постала Оля два тижні тому: виснажена, зі згаслим поглядом жінка з вагою сорок сім кілограмів, яка сиділа на підлозі своєї київської квартири серед коробок із речами й тремтячими руками перебирала позови від колишнього чоловіка. Той мерзотник витягав із неї залишки гідності й нервів, намагаючись відсудити навіть бабусин сервіз, перш ніж суд нарешті поставив крапку. Це я купила їй той квиток на травень. Я власноруч спакувала її валізу, запхала туди легкі сукні замість мішкуватих светрів і буквально силоміць заштовхала її в таксі разом із подругами: «Ти поїдеш дихати морем, плакати, пити вино й згадувати, хто ти така. А я побуду з малими. Ми впораємося. Я доросла жінка з вищою філологічною освітою, невже я не впораюся з двома дітьми й собакою?».