Глава четверта

Чоловік вийшов надвір і його обличчя привітав ранковий мороз. Промені світла перескакували з дахів на землю. Люди похилого віку на вулиці з раннього ранку робили дихальну гімнастику.

Отець культивував фізичні заняття для людей похилого віку, які вже не могли повноцінно служити суспільству. Водночас він якимось чином оминав цю ж тему для людей молодших. У цьому не було нічого дивного, оскільки молоді ще сподівалися стати творцями, і в них просто не могло бути часу для вправ.

Якщо після служби в тебе залишилися сили на тренування - значить ти погано служив.

Чоловік не знайшов Демона вчора вночі. Усередині себе він настільки звик програвати, що ні на йоту після вчорашньої невдачі не зневірився. Місія зі знищення Демона звучала в його голові без слів. Ідея жила всередині його спинного мозку.

Він не знав куди йому йти, інтуїція мовчала і тому він просто пішов уперед.

Дорогою Чоловік відкрив додаток, що прийшов йому на телефон. Тепер він не може керувати автомобілем або отримати новий гаджет для здійснення дзвінків протягом місяця. Про його минулий автомобіль можна теж забути - його евакуйовано.

Понад це - відтепер йому також не доступні переміщення потягами. У самому низу тексту останній абзац свідчив: <ця деталь не така важлива> через три дні має з'явитися до служителів на «офіційне чаювання». Ну і на додачу контакт сержанта Бріта, який тепер напрошувався Чоловікові в порожній список його віртуальних друзів.

Він ішов далі, поки не натрапив на вказівник. «Найкрасивіший краєвид у місті», «Все необхідне» і «Набережна». Усі три стрілки показували в одному напрямку.

Дорогою до набережної Чоловік ішов уздовж сталевого паркану. На одній із ділянок його увагу привернули сильно увігнуті всередину прути. Наче в це місце раніше боком влетіла вантажівка.

Паркан не перевищував зріст Чоловіка. Прути мали два пальці в діаметрі та ковану ліану, що звивалася навколо.

Чоловік уперся ногами в землю і почав вирівнювати прути на паркані.

Пальці намертво стиснулися навколо тонкого металу, і в його долоні встромилися короткі нігті. Перші два увігнутих прути він тягнув ногами і спиною. Холодна сталь піддавалася, але не тягнулася плавно. Усе ж, ця вправа була занадто легкою для Чоловіка.

Решту три погнутих прути він витягав тільки кістями, щоб хоч трохи ускладнити своє завдання. Сила хвата не підводила Чоловіка, але те, як сталь чинила йому опір, упиралося тільки в його здатність терпіти біль у сухожиллях.    

Тепер паркан виглядав майже рівним. Чоловікові не вдалося вирівняти все ювелірно, але в такій справі, крім сили, потрібен ще й хороший окомір.  

Чоловік зачерпнув підніжного снігу, розтопив його у своїх руках і змив бруд із долоні. Результат йому сподобався, і він почав чистити снігом свою куртку і штани.

Бежева куртка стала чистішою від снігу, але не позбулася запаху гару і кривавої плями на лікті. У будь-якому разі, черепу Гуана сталося ще гірше.

Чоловік продовжив іти вперед до набережної вздовж дороги. До узбіччя, як і скрізь, прилягала окрема смуга для велосипедистів. Цю метрову вшир смугу від машин захищала огорожа.

Точно таку саму він бачив на Півдні, Сході й тепер у найдальшому куточку, де йому вдалося побувати - на Півночі. Один і той самий колір, розмір і матеріал. Чоловік не пам'ятав імені свого діда, але сотні тисяч кілометрів цієї огорожі назавжди закарбувалися в його пам'яті.

Десь там, можливо, на Заході, де він ще жодного разу не був, є невелике місто. Єдиним завданням того міста є виготовлення цієї білої огорожі для велосипедистів. Сім'ї в кількох поколіннях, не покладаючи рук, щодня трудяться, створюючи кілометри цього невисокого парканчика. Вони снідають, обідають і вечеряють, знаючи, що ще півстоліття їм робити ці білі загородження для велосипедних доріжок.

Ні, існування такого парканчика не порушувало внутрішнього спокою Чоловіка, воно лише нагадувало йому, що ця огорожа в інших обличчях є всюди навколо.

Бруківка, можливо, з трохи іншим, більш безглуздим орнаментом, але точно з тієї ж форми, що бруківка в його рідному місті. Сонячні батареї на дахах. Знову ж таки, однієї форми та розміру. Будинки однакового кольору й відтінку.

І ці низькі дерева, що посаджені в ряд і ведуть просто до набережної. Це було нестерпно для очей Чоловіка. Справді такі ж нудні дерева він бачив на Сході та Півдні.  

Чоловік не знав напевно, але був твердо впевнений, що і нещодавно зведене Місто Троянд промишляло виробництвом чогось одного. І в головному храмі цього міста монахи читали ті самі зайві молитви, що повторювали монахи на Півдні та Сході.

Усе було однаковим і від того отупляло будь-кого, хто міг бачити.

У світі майже не залишилося тубільців, але ті, що були, щодня справлялися з проблемами абсолютно різного характеру в середовищі більш мінливому. Дикуни були людьми більшою мірою, ніж те, що 10 годин сортувало вологі серветки по коробках.

Чоловік чув прислів'я, в якому небо і люди скрізь однакові. Однаковими були лише щасливі люди та безхмарне небо. Нещастя і хмари скрізь і в кожного були різними.

Хто ж був причиною тієї бурі, що утворилася всередині Чоловіка?