Глава 25. Історія маленької дівчинки

Щось знову відчинилося і крізь прозорий серпанок на землю впала дівчинка. Точніше щось просто виплюнуло її з якоїсь діри. Ліліт впала прямісенько в сотні гнилих листків. Щось боляче вдарило прямо в підборіддя. Місце удару обпікало. Дівчинка помацала руками й натрапила на щось сірого кольору, схоже на камінь, але ним не було. Вона відкинула цю штуку убік.

Піднявшись на руках, Ліліт побачила перед собою старий будинок. У ньому ніхто не мешкав. Це був один із декількох у місті будинків, що були спорожнілими. Той одиноко стояв на відшибі. Усі шибки у вікнах були вибиті, дах дірявий, а стіни вимазані у фарбі. Звичайний притулок не для найкращих людей.

Але це було найменше, що її зараз хвилювало. У потрібний момент магія не спрацювала. Невже її сила діяла, лише на примар? Ліліт ніколи не думала про це. Вона мала достатньо сил, але вона ніколи не використовувала її на інших істотах. Але було ще щось, що вона відразу відчула. Хтось силоміць змусив її зникнути. І цей хтось був набагато сильнішим за Ліліт, принаймні, вона це відчула в той момент. Це була не світла істота, а щось темне й мерзенне, те, що викликало в неї огиду найбільше. Воно насильно пронесло її крізь портал і викинуло, якнайдалі від Алекса.

Ліліт поглянула на власні руки, замість блискучого свічення, вони були брудні.

— Ця дрібнота… емна…

Позаду промайнув чийсь голос. Дівчинка озирнулася, але там нікого не було. Вона підвелася і спробувала зникнути, як завжди, це робила. Нічого. Ліліт знову заплющила очі й напружилася, проте знову нічого. Її магія зникла. Дівчинка зовсім нічого не відчувала, ніби вона тільки-но втратила життя і потрапила по той бік.

— Знову ти згадуєш про це дівчисько!

Ліліт і озирнутися не встигла, як крізь неї пройшла холодна й бездушна примара. Вона збила дівчинку з ніг і пройшла повз, набуваючи людської форми. Її диявольський сміх змусив здригнутися.

Крізь тишу почали прорізати голоси. Вони перешіптувалися один з одним, не даючи ні на чому зосередитись. У якийсь момент Ліліт відчула, наче на неї дивляться тисячі очей і кожен із них намагався її чимось очорнити. Вони всі тицяли в неї пальцями й повторювали один за одним, лише одну фразу.

— ОДЕРЖИМА, ОДЕРЖИМА, ЦЕ ДІВЧА ОДЕРЖИМЕ.

Вони оточували дівчинку з усіх боків, наближаючись до неї з кожним разом дедалі швидше. Ліліт чомусь не могла використати свої сили, щось чи хтось їх блокував. Усе, що залишалося дівчинці, це своїми маленькими й тендітними рученятами відганяти примар від себе.

— ОДЕРЖИМА… ОДЕРЖИМА…

Наполегливі, кровожерливі, вони так і норовили вчепитися в беззахисну дитину. Вони хапали її за волосся, шкрябати шкіру і свої кігтистими руками намагалися видряпати очі. Ліліт підвелася і стрімко побігла за туманною примарою в будинок. Старі двері самі зачинилися, відрізаючи дівчинку від шалених очей. Шум не припинявся, навпаки, він змінився. Замість сотні отруйних фраз, луною будинком стала програватися легка мелодія. Вона кружляла, то тут, то там, піднімаючи з глибин давно забуте. Темні коридори почали набувати світлих тонів, а крізь темряву з’являтися силуети.

Ліліт пройшла в глиб будинку. Це було більше схоже на вітальню, проте тут мало, що нагадувало про ті часи. Єдине, що тут вціліло це величезний годинник, що стояв на підлозі. Час на ньому завмер рівно о п’ятій годині. Ліліт відчула біль, що вже давно оселився глибоко всередині. Усе було дуже знайомим і від цього дівчинці ставало ще гидкіше. Кішки шкрябали не тільки стіни цього будинку, а і її душу.

Мелодія розігралася ще стрімкіше, а тіні стрибати з неймовірно величезною швидкістю. Наполегливий музикант знущався з інструменту, поки годинник не пробив шість. Усе затихло. Жодного шереху чи звуку.

Ліліт стала повертатися в давно забуте та спотворене минуле.

1807 рік

— Бідолашна дитина, — прошепотіла жінка чоловікові, що стояв поруч. — У такому юному віці втратити матір, — вона прикрилася хусткою, намагаючись непомітно втерти сльози.

Жінка, навіть не підозрювала, що дівчинка все чула. Вони шепотілися, говорили, ридали, засуджували Аннет, а варто їм було підійти до дівчинки, як підло натягували співчуття на обличчя. Усі вони прийшли тільки щоб опорочити її матір, і звинуватити невинну дитину.

— Хіба ви не знали? — чоловік, навіть не намагався приховувати своєї незичливості. — Ця дитина і вбила нещасну Ліліт Ріверз.

— Що ви таке кажете, вона вбила власну матір? — спантеличено перепитала жінка.

У вітальні знову зчинився гомін. Хтось навмисне здіймав галас і хотів обмовити цю родину.

— Правильно, — чоловік продовжував розповідати про те, що навряд чи сам знав. — Опівночі, коли пані Ліліт продовжувала малювати картину, ця дитина, — чоловік навмисне тицьнув пальцем в Аннет, — вона зіштовхнула бідну жінку з другого поверху.

— Що ви таке кажете? — його співрозмовниця прикрила рота рукою. — Як дитина могла так вчинити з матір’ю? — вона власним очам не могла повірити.

— Все дуже просто, Аннет Ріверз  одержима бісами.

— Що за нісенітниці ви вигадуєте?! — рикнув на них хлопець. — Вам краще покинути цей будинок самому, поки я особисто вас не викинув.

Злякавшись, жінка швиденько покинула кімнату. Чоловік ще не все договорив, він хотів ще щось буркнути. Але під пильним поглядом Аннет, він знітився і швиденько зник. Старший син Ріверзів важко зітхнув. Він розумів, що подібного не уникнути й невдовзі їх судитиме все місто. Його батько зайняв надто високу посаду. Багато претендентів тепер всіляко обмовлятимуть їхню родину, щоб розтоптати вдівця.

Аннет самотньо сиділа на стільчику і смикала ногами. Вона намагалася не виявляти своєї присутності, бо бачила вже сотні очей, що дивилися на неї. Вони пропалювали її наскрізь, намагаючись відшукати, хоч малу ваду. Маленька, беззахисна дитина, з якою було найпростіше впоратися.