Глава 23. Мистецтво, що переслідує роками

Приміщенням відлунювалися давно забута мелодія. Хтось намагався грати на піаніно, але це було більше схоже на роздираючий крик. Невмілі руки, торкаючись інструменту тільки нівечили та спотворювали ноти. Протяжний писк цапав шкіру, проникаючи глибоко всередину. Дивна істота, щоразу вдаряючи із новою силою по клавішах, навмисне намагалася викликати огиду до своєї подоби. Скрегіт гри ніяк не ранив його, тільки більше додавав азарту. Змінюючи всю тональність, структуру, пальці швиденько перебирали клавіші. Обличчя, що ховалося під маскою ворона, усміхалося. Знову затріщали клавіші, і гра зупинилася.

— Благаю, припиніть це, — ледве прошепотів чоловік, що лежав на підлозі.

З його вух точилася кров. Пекельна гра вивертала всі нутрощі назовню. Чоловік ледве міг підняти голову. Уся його життєва енергія перетворилася на пилюку, а душа, наче апофеоз, завершувала своє буття. Сім’я цього нещасного втратила життя ще до того, як дивна істота почала награвати свою мелодію. Чоловік був останнім.

Поза стіною почулися чужі кроки, і не одні. До кімнати ввійшли ще двоє, чоловік ледве бачив їхні силуети. Вони почали про щось перешіптуватися. Однак їх мова була не зв’язною й чомусь такою незнайомою. В одвірку з’явилася ще одна людина.

А чи можна було взагалі називати їх людьми?

Істота підійшла ближче до чоловіка. Вона нахилилася і провела рукою поруч з обличчям чоловіка, тим самим, повертаючи йому зір. Тільки-но людина розплющила повіки, як побачила перед собою чи то напівлюдину, чи напівістоту — щось. Чоловік здригнувся. Страх паралізував усі кінцівки, тікати було нікуди.

Істота мала величезні, вигнуті роги, що на тлі інших додавали їй величності. Чорні очі дивилися прямо під шкіру, заглядаючи в найпотаємніші точки душі. Маленькі, гострі вуха були оздоблені викрученими символами. А витягнута морда, біля якої були зображені всі фази місяця, почасти мала декілька шрамів. Зморщені риси обличчя явно виказували огиду до жука. І цим дрібним жуком був поранений чоловік.

— Хто ви? — ковтаючи кожне слово запитав чоловік.

Кожен із присутніх мав власні маски, у всіх сенсах цього слова. За гірським козлом, як здалося чоловікові, стояв лис і змій. Ось тільки вони відрізнялися від тих, що можна було зустріти в природі. Ці тварини були понівечені та спотворені. А на лобі кожного із них, майорів символ «♑︎».

Істота простягла свої руки до людського обличчя. Чоловік хотів би відштовхнути їх від себе та зірвавшись із місця стрімко тікати. Не важливо куди, аби подалі від цього місця. Але все, що йому залишалося це прикрити очі й чекати своєї долі.

— Ти мене боїшся?

Басистий голос зазирнув у кожен кут кімнати. З переляку чоловік міг би підстрибнути на місці, але тільки не в цій ситуації. Розплющивши очі, він побачив, як істота ледве, нахиливши голову придивлялася до нього.

— Люди, — буркнула істота.

Інша істота в масці ворона підняла руки над піаніном, готуючись до нового акту.

— Люди, — голосніше вимовила рогата істота.

Чоловік не знав, куди себе діти. Людина в козлиній подобі стала задавала мінорної тональності цьому акту.

— Помилуйте, — заїкаючись мовив чоловік.

Проте істота проігнорувала його нікчемні потуги. Змахнувши руками поряд з обличчям, рогате чудовисько тільки починало веселитися. Воно, немов козлик, стрибало на місці відбиваючи на паркеті невідомий танок. Кімнатою здійнявся регіт. З кожним його стрибком здригався будинок. Чим інтенсивніше були стрибки, тим більше було тріщин на стінах, стелі та інших речах у будинку.

— Досить! — закричав чоловік, коли крізь його шкіру почала сочитися кров. — Припиніть це! Просто позбавте нас усіх цих тортур!

Він волав крізь біль, але чудовисько й не думало зупинятися, йому подобалося дражнити цю людину.

— Люди, — істота різко завмерла, згадуючи щось. — Люди, такі жалюгідні створіння, — звертаючи увагу на чоловіка, мовив демон. — Подоба…

Він не договорив. Натомість взмахнув руками, наче диригент. Темний ворон знову вдарив по клавішах швидко, різко. Старий інструмент почав розігрувати новий художній твір. Точне, жвавіше, таке, що могло вбити одразу, проте… Історія змінилася на мляву, витончену. Вона нагадувала про повільне згасання життя, яке було надто солодким, наче мед. Мелодія, вона приглушувала несамовиті крики.

Демон навшпиньки випурхав із кімнати до коридору. Зупинившись у такт музики, він вдав, що тримає в руках скрипку. Щойно гучні удари об клавіатуру змусили музику фальшивити, знову повернувся скрегіт. Демон закружляв, зображуючи гру на скрипці. Пританцьовуючи, він спотворював частину мистецтва, що переслідувала його роками. В усьому винен ангел, що відкривав свої почуття за допомогою музики. Тепер і його черга показати, на що він здатний. Останні ноти проскрипіли й демон, розправивши руки, опинився назовні.

Полум’я охопило цілий житловий квартал. Декілька будинків уже встигли згоріти вщент, деякі ж тільки зачитували свій пролог.

— Апофеоз, — демон голосно заплескав у долоні. — Усе заради імені занепалого Короля, — натовп заревів разом із ним.

Кілька сотень нижчих демонів, йдучи за Мисливцем, прославляли славу його Короля.

— Ми воскресаємо дух занепалого Короля, — галасував демон. — Він повстане з крові та плоті.

Натовп із новою силою підняв ґвалт.

— Хай здригнеться світ живих і мертвих, відкриється брама в Адове лігво й настане кінець цієї епохи, — демон заревів із новою силою, піднімаючи бойовий дух кожного. — Все во славу нової епохи, усе во славу нового Короля.

— Все во славу нової епохи, усе во славу нового Короля, — повторюючи за ним кричали демони.

— Герцог Робейн, — до демона підійшов Відступник. — Справа не потребує зволікань, вам терміново потрібно повернуться до іншого міста.

Мисливець нічого не відповів. Глянувши на натовп, що повстав, він закричав ще голосніше.

— Не час зволікати, принесіть мені ще більше перероджених душ.