Глава 22. Легенда

Ступні ніг торкалися мокрого, холодного асфальту. Нерівна поверхня впивалася в шкіру, залишаючи за собою дрібні подряпини. Проїжджаючі поряд автомобілі сигналили, але людина ніяк не реагувала. Парубок йшов центральною смугою, наче по розписаній йому долі. Після дощу, одяг наскрізь промок, і біла футболка неприємно липла до тіла. Однак це йому не заважало рухатися далі. Здавалося, ніби Алекс був у тумані. Його очі заполонило маревом і він нічого не бачив, ні куди йде, ні що робить. Він, навіть точно не міг контролювати своїх дій. Немов тіло йому не належало, а сам Алекс був стороннім привидом.

Останнє, що хлопець пам’ятав, як виставив Каса з будинку, і піднявся до себе в кімнату, а далі… Порожнеча. Зовсім нічого. Тільки білий серпанок, що оточував його з усіх боків. Нічого не видно, нічого не чути, тільки почуття, що шкутильгали за тілом. Якоїсь миті, хлопець відчув себе їжачком у тумані. Ось тільки їжачок, на відміну від Алекса, ходив не проти своєї волі й контролював кожний свій рух. Алекс же втратив контроль над своїм тілом та душею, неначе він застряг у довгому сні.

Рука торкнулася чогось холодного, гладкого, схоже, що це було скло. Потім дзвінкий звук ліфта, що зачинився, і величезний потік повітря в обличчя. Хлопець ступає на якісь сходи та…

— Ти ж Алекс? — крізь марево проривається незнайомий голос. — Я чула, що про тебе багато розповідають. А що ти тут робиш?

Розплющуючи очі, Алекс побачив перед собою безодню. Безцеремонне втручання повернуло хлопчину до реальності, тепер не тіло владне над ним, а він над тілом. Швиденько усвідомивши ситуацію, Алекс зістрибнув з останнього виступу на підлогу. Ще б трохи і він міг опинитися в лікарняному ліжку, або зовсім в іншому місці. Перед очима все було розмивчасто, але почуття висоти закарбувалося в його підсвідомості надовго. Тіло тремтіло, а пальці ніг зовсім не відчувалися через холод.

Хлопець спробував підвестися на ноги, але холод уже пробрався до самих кісток. Навіть природа була проти нього. Примара відразу про все здогадалася й запропонувала пройти до середини. Однак тут, Алекс почував себе ще більше не у своїй тарілці, атмосфера так і норовила розчавити гостей. До того ж, яким чином Алекс потрапив на дах? Коли він встиг втратити контроль? Хлопець ніколи не хворів лунатизмом і це було зовсім не схоже на нього. Люди, які страждають цією хворобою, нічого не пам’ятають після пробудження. Алекс же пам’ятав усе, що відчував.

Прослідувавши за примарою, хлопець опинився в старому приміщенні з потертими стінами. Десь замість дверей висіла плівка, а вдалині темного коридору ледве блимало світло. Алекс уже здогадався, де він був. Лікарня — притулок живих та мертвих. Місце, у якому одні отримують шанс на життя, інші промовляють останні слова.

— А ти? — голос Алекса хрипів, напевно, він застудився.

— Я, Джейн, — дівчина підняла брови, витріщивши очі. — Хіба ти не чув про мене легенду?

— Пробач, — Алекс намагався опанувати себе, адже після такого складно було зорієнтуватися. — Я вперше чую про щось подібне.

Примара хотіла розсердитися, але чомусь не змогла цього зробити. Як би вона не намагалася, нічого не виходило.

— Гаразд, це вже не має значення, — вона просто зникла точнісінько так, як і з’явилася.

Алекса це анітрохи не здивувало. Містичні істоти у вигляді примар були дуже дивними. Нехай у них і були причини залишатися у світі людей, чомусь деякі з них ігнорували своє призначення, так і продовжуючи блукати світом людей.

Позаду почувся шерех, через що хлопець трохи напружився. У цьому місці точно не зустрінеш добрих привидів. Ніби навмисне крайній поверх лікарні був побудований для цих істот. Це був їхній притулок і краще б Алексу нікого тут не чіпати. Краще б йому взагалі покинути це місце, адже таких, як Алекс примари помічають одразу.

Хлопець не став зволікати, тож швиденько підійшов до ліфта та натиснувши кнопку, очікував його прибуття. Вдалині темного коридору хтось шкутильгав, пазуристі лапи дряпали поверхню меблів, а в крайній кімнаті відлунювалася тиха дитяча колискова. Двері ліфта відчинилися, й Алекс пройшов до середини. Саме в цей момент з-за рогу вийшло щось горбате. Двері вчасно зачинилися, відрізаючи хлопця від дивної істоти. Усього одна секунда могла змінити все.

Спустившись на нижній поверх, Алекс підійшов до медсестри за ресепшеном. Він попросив телефон, що викликати таксі, адже всі його речі залишилися вдома. Жінка спантеличено зиркнула на нього, воно й не дивно, наскрізь мокрий хлопець тікає з лікарні. Але дала змогу викликати таксі. Подякувавши її за це, Алекс вирушив додому.

Відчинивши вхідні двері, хлопець тихесенько прослизнув у будинок і навшпиньки піднявся до себе в кімнату. Швиденько привівши себе до ладу, Алекс таки вирішив щось пошукати про недавню примару. Інтернет видав небагато інформації, переважно все було зав’язано навколо п’єси, яку нещодавно ставили в театрі сусіднього містечка. Жодних інших справ і близько не було. Кожен сайт видавав схожий сюжет, але були і якісь відмінності.

Однак це була моторошна п’єса, що вибудовувалася на реальній історії, яка відбувалася в їхньому містечку близько двісті тринадцять років тому.

Через кілька годин довгих пошуків, Алекс таки знайшов статтю, про ту саму родину.

Жінка була змушена вийти заміж за вдівця, щоб розплатитися з боргами власного батька. Кетрін Торг була дочкою сумнозвісного Лео Торга, купця, що на старості років вирішив програти все своє майно в казино. На прохання матері, Кетрін погодилася на шлюб із Рівером Ріверзом, директором однієї будівельної компанії. Чоловік давно овдовів і один виховував двох дітей. Мати Кетрін відразу його помітила: гідний чоловік, зразковий сім’янин, достатньо заробляє. А, значить, точно виплатить борг власної дружини, проблем немало виникнути.

Однак незабаром після весілля Рівер помер, а молодша дочка зникла. Через рік дівчинку знайшли в одному з колодязів, що був розташований прямо під будинком Ріверзів.