Глава 21. Ewigkeit частина друга

Два роки тому

У будинку панувала тиша. Жодних тварин, дитячого сміху, прояву емоцій. Тільки тиша має повне право на існування. Але ніхто й не скаржився на такий спосіб життя. Кожного члена родини влаштовувало перебувати на відстані один від одного. Чим більша дистанція між ними була, тим комфортніше вони почувалися.

Після смерті матері Кас залишився на самоті із самим собою. Батька ніколи не цікавило життя якогось школяра, у нього й так роботи було через край. Хлопець і не чекав від батька прояву якихось особливих батьківських почуттів. Він знав, усе що скріплювало їх довгий час було, лише заслугою матері. Тільки вона могла дати те, що люди називають проявом материнської турботи. Для батька діти були, лише нікчемними тарганами, які тільки заважали жити.

Двері зачинилися, але цього ніхто не почув. Тіні ліхтарика й ті намагалися сховатися в затишному кутку, щоб не зустрічатися з господарем будинку. Позаду Каса почулося шарудіння, більше схоже на малесенькі кроки, проте він проігнорував це. У житті всяке, буває, а останнім часом тим більше. Жоден звук не збентежив його, і хлопчина спокійно зайшов до своєї кімнати. Його затишний куточок, у якому він почував себе найбільш безпечніше.

Кинувши, куди-небудь рюкзак, Кас приземлився за робочий стіл. Нарешті, можна розправити плечі і спокійно дихати. Грати в зразкового сина було дуже важко, адже одна помилка… Хто знає, що з ним станеться цього разу.

— І, як довго ти збираєшся ігнорувати себе? — крізь тишу прорізався голос.

Кас підірвався зі стільця.

— Чорт, це ти, — видихнув хлопчина. — Зникни вже, дратуєш.

Кас знову опустився на стілець і розвернувшись до комп’ютера вдав, ніби нічого не сталося.

— Так не подобається, що я змушую тебе зазирнути правді в очі? — привид, ніби навмисне переслідував Кастеля.

Хлопець знав про їхнє існування від Алекса та знав, що його друг допомагає перейти їм на інший бік. Але він ніколи не думав, що і він, може мати таку здатність. Кас не планував брати на себе, хоч частку якоїсь відповідальності, тож порекомендував пану Уранському звернутися до Алекса. Спочатку Кастель, навіть зрадів, що привид зник і більше не дошкуляв йому. Проте все вийшло не так, як він планував. Примара й не мала наміру йти. Пан Уранський просто почекав якийсь час щоб пізніше повернутися та продовжити допікати хлопцю.

— Ігнорування ситуації — це не вихід, — ніби навмисне, докоряв його привид.

Кас і без нього все чудово розумів. Тільки тепер, совість, яку він так глибоко сховав порушувала його особистий простір. Пану Уранському не треба було говорити про щось геніальне , прості слова вже торкалися душі Кастеля Віннайта. Він і без додаткової допомоги розумів, що має зробити.

— Хіба ти не бачиш, я зайнятий, — роздратовано мовив Кас. — Можеш, якнайдалі забратися звідси й займатися своїми справами.

— Потім не пошкодуй про свій вибір.

Застереження. Якщо це воно, то це ще більше розлютило Каса. Хлопець насупив брови і вказав примарі на двері. Пан Уранський і не думав розводити з цього скандал, він просто зник, залишивши Віннайта наодинці із собою.

Минуло більше тижня, а примара все ще не з’являлася. Проте Каса це й не дуже турбувало. Його більше цікавив комп’ютер, за яким він міг сидіти годиннами. У Каса було достатньо навичок, які він міг би застосувати з корисною метою. Але навіщо? Жити в тіні, ніби тебе взагалі не існує набагато приємніше. Принаймні він збудував для себе таку ілюзію. І ця вечеря не стала винятком.

Діловий партнер батька був зразковим сім’янином і вибудовував стосунки у своєму колі, виключно на взаємній підтримці. Він був дуже щасливий, коли пан Віннайт запросив його на вечерю до своєї родини. Батько Каса добре грав на публіці, чудово маніпулюючи недавнім горем. Діти просто не мали вибору, як зазвичай, їх просто поставили перед фактом — сьогодні вечеря. І тепер Касу доводилося давитися їжею, шматок якої, навіть у горло не ліз. Чоловік навпроти щось розповідав, але хлопець, навіть не вникав у сенс розмови, йому було байдуже. Лише іноді, коли увага перемикалася на нього, Касу доводилося кивати.

— Я чув у вас є ще молодша дитина? — поцікавився партнер.

На обличчі пана Віннайта ковзнула нотка невдоволення, проте її міг помітити, лише Кас.

— Вона ще занадто мала щоб бути присутньою на таких вечорах.

Він хотів, щоб усе йшло за його планом, і на відміну від Каса, що був слухняним, п’ятирічна дитина могла все зіпсувати.

— Я думав вона приєднатися до нас, ви ж така дружня родина, — тепло посміхаючись, мовив чоловік.

Кас впустив веделку.

— Перепрошую, — хлопець намагався тримати себе у руках, але всередині його розривало на частини.

— Нічого страшного, — добродушно посміхнувся чоловік. — Чи можу я попросити Каса привести до нас Елізабет?

Пан Віннайт нічого не відповів, про все говорив його вираз обличчя. Кас підвівся з-за столу й поплівся за сестрою. Він пройшов на другий поверх будинку, куди більше не долинали брехливі вигадки батька. Можна було видихати. Тиша та спокій, ось чого йому хотілося найбільше. Кас навмисне йшов повільно, він розтягував момент, щоб знову не опинитися за тим столом.

— Так і продовжуватимеш грати роль хорошого сина?

Кас застиг на місці, він уже розумів, хто стояв позаду нього. Пан Уранський знову повернувся, вкотре намагаючись йому досаждати. Проте хлопець нічого йому не відповів.

— Ти бачив себе в дзеркалі? — прошепотіла примара.

Він хихотів, навмисне провокуючи Каса.

— До чого тут це? — незадоволенно запитав хлопчина.

— Зазерни до дитячої кімнати, подивися на це крихітне створіння, — його голос був таким монотонним та дурманним, Кас точно потрапив у сітки. — Після можеш поглянути на себе в дзеркалі щоб побачити, — він зробив невелику паузу, щоб наблизитися до парубка. — Як твоя душа прогнила наскрізь.

Кас миттєво обернувся, але за ним уже нікого не було. Начебто він взагалі розмовляв сам із собою. У такі моменти, йому здавалося, що потихеньку він почав божеволіти. Можливо, цієї примари зовсім не існувало, і з Кастелем просто гралася уява. А якщо точніше совість. Вона немов дощовий черв’як, розпушувала ґрунт, проникаючи в найпотаємніші точки свідомості. Вона поїдала його зсередини, нагадуючи про щось надважливе.