Глава 19. Це тільки початок

Шкіри торкнулося холодне залізо. Брама затріщала. Попереду на Алекса чекала невідомість. Темрява вулиці приховувала це містечко від зацікавлених очей. Тільки високий, шипастий паркан міг утримати людей з особливими можливостями. Ворота зачинилися, розносячи будинком протяжне відлуння.

Будинок «Відлуння», саме так називали споруду психіатричної лікарні. Усе через розташування та побудову медичного закладу. Варто було комусь чхнути, пискнути, заговорити… Голоси вони блукали стінами цієї лікарні. Юродиві. Безрозсудні. Шалені. Кожен пацієнт нашіптував про своє. «… я не вбивав його… не вбивав!» — хтось кричав зі своєї палати, гасаючи по колу. «Неси ноги якнайдалі звідси, доки не стало пізно,» — нашіптував один із пацієнтів, спокійно сидячи в кутку кімнати. «Це ви божевільні, я здорова, здорова!» — кричала жінка, намагаючись звільнитися від ременів. «Вони такі милі. Вам вони теж подобаються?! Ви теж їх бачите?» — хворий повторював фразу за фразою, гойдаючись вперед-назад.

Голоси, вони дзижчали, наче рій бджіл у вулик.

Алекс пройшов до ресепшену. Ніхто не зустрічав. У черговому віконці було порожньо, тільки світло трохи миготіло. Пастельно жовтий колір, що використовувався по території всієї будівлі, втратив свій колір. А давно пофарбовані стіни губили штукатурку. Будівля не витримувала шепотіння. Воно блукало темними коридорами, наспівуючи до жахів відомі історії.

— … іро.

Холодне дихання обпалило мочку вуха, викликаючи тону знайомих мурашок. Алекс уже чув цей голос. Цей дуже знайомий ріжучий голос.

— Тіроне, — шепотіння продовжувало манерно промовляти до внутрішнього я.

Алекс відчував, що це небезпечно, проте ноги самі несли його вперед. Щось усередині відгукувалося на кожне його «Тірон». Шепіт розтягував ім’я, якнайбільше. Йому хотілося насолодитися кожною рваною раною всередині Аллена. Ніби невидимими кігтями, він міг вчепитися в серце й розчавити хлопця в одну мить. Слова стали перетворюватися на завиваючу пісню, яка могла б подарувати кожному пацієнтові останню насолоду.

— Т — І — Р — О — Н, — шепотіння перетворилося на галасливий крик, що здавалося, ніби в цей момент тріснули вікна.

Подихи Алекса змінилися. Повітря в приміщенні стало менше. Щось почало стискати Алекса зсередини. З кожним кроком, його задишка ставала сильнішою, поки хлопець не впав на підлогу. У його голосі з’явилася хрипота, що взагалі почала переростати у свист. Алекс кілька разів кашлянув, що аж у вухах засвистіло.

— Ти все…

Крізь цю завісу почали прорізатися вже давно знайомі репліки. Алекс смикнув головою. На підлозі була розбризкана чорна кров. Це його?! Він глянув на свої руки… Усе, як і минулого разу. Алекс знову сплюнув до себе в руку маленьку фіолетову квітку.

— Все ж таки прийшов, — радіючи своїй черговій перемозі, прошепотів демон.

Він смакував кожним сказаним собою словом. Алекс постарався зосередитись, проте все було, немов у тумані. Гість, що прийшов, нічого не відповів.

— Мовчиш, — демон усміхнувся. — Правильно, мовчи, — скільки радості та зневаги було в цих словах. — Як довго ти зможеш протриматись в тілі цього хлопчика?

Співрозмовник не відповідав. Усе, що Алекс зміг почути у відповідь, це хрускіт кістяків.

— О, великий архангел Тірон, не може вибратися з нікчемного людського тіла, як же бути? — карти змінилися, тепер демон міг спокійно зловтішатися і грати «невинного ангелочка». — Великий ангел застряг у тілі жалюгідного хлопчиська, — пирхнув демон, дзвінко сміючись.

Алекс здригнувся. Шуму ставало набагато більше, ніж раніше. Хлопець намагався закрити вуха, але голоси прослизали, наче вони були не зовні, а всередині нього. Неначе належали самому Алексу. Він не міг чітко розібрати, про що вони говорили. Шепотіння намагалося вхопитися за найменшу нагоду, щоб уникнути цього місця. Не можна було Алексу сюди приходити. У цьому місці набагато більше привидів, ніж він очікував. І всі вони були на різний смак, але поєднувало їх тільки одне… вбити… вбити… вбити… Вони всі хотіли вбити Алекса.

Друга тінь ляснула в долоні, дзвін припинився. Аллен глянув уперед. Перед ним, по той бік зачиненої скляної камери, у темряві причаїлися яскраво-червоні очі.

— «Жалюгідний хлопчик?» — перериваючи сміх демона, перепитав ангел.

Алекс обімлів. Цей меланхолійний, глибокий голос, хлопець впізнає його серед тисячі інших. Аллен постарався підвестися. Його тіло ніби скам’яніло, будь-який рух викликав ріжучий біль. Він уже знав, кого побачить позаду себе, але все ще відмовлявся це приймати.

— Не варто недооцінювати жалюгідного хлопчика, — Тірон говорив спокійно, без будь-якої емоційності. Але його піднятий один куточок рота так і норовив висловити свою зневагу до співрозмовника.

По той бік від Алекса стояв він сам. Одяг, волосся, голос, усе належало Аллену, але це вже був зовсім не він. Наче його копія, але не хороша, а та, яку він боявся найбільше.

— Та, як ти посмів?! — демон почав лупцювати камеру руками. — Нікчемна істота, яка не знає свого місця. Думаєш, у тебе є час? Розмріявся, ти навіть не в змозі усвідомити себе. Зачинив мене й себе в клітку, і милуєшся новим життям, — він не на жарт розлютився. — Не хвилюйся, я зламаю всі печаті й здобуду бажану свободу, — демон почав ходити туди-сюди. — Правильно, — сказав він.

Демон підбіг до скла і врізався в нього. Притулившись, якнайсильніше він спотворив посмішку. Тірон у тілі Алекса ніяк не відреагував. Його зневажлива посмішка нікуди не зникла. Тірон бачив перед собою, лише дрібного таргана, якого будь-якої миті можна розчавити.

— Я зламаю печаті та звільнюся, — швидко нашіптував сам собі демон.

— Пуртарот, — звернувся до нього на ім’я Тірон.

Це допомогло демонові повернуться в реальність.

— Ти згориш в агонії й жодні печаті тобі не допоможуть.

— Ні, — заволав Пуртарот. — Я зніму печаті й першим, кого я вб’ю, — він зарозуміло засміявся. — Як ти гадаєш, хто це буде?