Глава 17. Одержимий душами

— Алексе, зупинись, — стурбовано мовила Ліліт, ледве наздоганяючи хлопця. — Тут безаперечно щось не так, і я це відчуваю.

Але Алекс і не думав зупинятися. Впевненими кроками, він продовжував йти наміченим Лінсі шляхом, тим самим, збільшуючи відстань між собою та Ліліт. У пориві гніву дівчинка тупнула ногою, щоб, хоч якось привернути до себе увагу. Листя на деревах затремтіло, а земею промайнуло синє сяйво. Його це не зупинило. Алекс, навіть і оком не моргнув. Але найбільше примару сердило, що Аллен став на бік Лінсі й не став її слухати.

Дівчинка зникла, а через якийсь час з’явилася перед самим хлопцем. Вона простягнула руки в сторони, не даючи й найменшого шансу ступити далі.

— Вона була однією з темних, — уже спокійніше підкреслила Ліліт.

— Вона була там, у відьомому домі.

— І що з того?

— Софі, — вир емоцій став брати над ним гору. — Вона теж була в тому будинку.

— Звідки тобі знати? — відрізала Ліліт.

Хтось мав його зупинити, інакше дехто знову вчинить дурниці.

— Декілька днів тому, вона приходила до мене, — пояснив Алекс. — Софі сказала, що її можна знайти у відьомському будинку. Я думаю, це теж саме, про що згадувала Лінсі, — зауважив він.

— Що? І ти про це мені взагалі нічого не розповів?!

— Забув, — відповів парубок, наче це якісь дрібниці.

Усередині Ліліт промайнула хвиля обурення. Її єдиний друг змовчав і нічого не сказав їй про це. Такого раніше не було, це вперше. Алекс завжди ділився з нею всім, що відбувалося у світі мертвих. Примари не мають почуттів, Ліліт це чула й неодноразово. Але чомусь зараз у ній вирували безліч негативних емоцій, які ніяк не відображалися на міміці. Порожня, беземоційна, з нереагуючою мімікою істота. Але палаючим усередині вогнем, що кожного разу спалахував із новою силою, могутність якого могла занапастити цю дитину.

— Ти не думаєш, що це, може, бути пасткою?

— Можливо, — спокійно заявив Алекс. — Однак нам однаково доведеться з ним зустрітися. Тим паче, ми вже бачили Відступника. Якщо вони пов’язані між собою, то чому бути, того не уникнути.

Ліліт опустила руки, даючи йому можливість пройти. Її шосте почуття кричало про одне, але зупинити Аллена вона вже не могла. Усе, що їй залишалося, це приєднається до Алекса, щоб у потрібний момент йому допомогти.

Звуки поряд стихли. Під ногами тріщало тільки старе листя та гілки. Темні розбіглися. Пуртанхан налякав їх. Це чудовисько ще досі десь блукає. Алекс не був упевнений, що Лінсі вбила його. Швидше за все, вона просто вплинула на його сутність, чим ще більше розлютила демонічну істоту. Звідки тут взагалі демон занепалого короля? І хто такий «занепалий король»?

Щойно Алекс повернеться, він змусить Каса відповісти на багато запитань, що його дуже турбували.

Попереду з’явився старий, частково зруйнований будинок. Земля, вона була мертвою. Запах втрачених душ просто кишив усюди й Ліліт чудового його відчувала. Дівчинка прикрила носа рукою, сморід був сильніший, ніж від темних. Гниль, у якій, напевно, оселилася не одна комаха, охопила весь простір. Наче давно стиглі яблука, які так ніхто й не зібрав. І все, що їм залишилося, це гнити коло дороги в обіймах сотні личинок. Цей запах, нестеменно, належав демону, що тут причаївся. А якщо бути точнішим, примарам, що поглинув цей демон.

Алекс знайшов щось на зразок стежки. Обвуглені акації, мов тіні, вкривали будинок своєю ковдрою, щоб чужа душа точно його не знайшла. Після пожежі стіни будинку набули чорного кольору, чудово вписуючись у лабіринт понівечених дерев. Алекс уже бачив його якось уві сні. Усе, як у тумані, але це почуття…

Хлопчина достеменно знав, що вже бував тут і не раз. А приходив він сюди, щоб зустрітися з дуже важливою для нього людиною. У потилиці знову спалахнув миттєвий вогонь. Наче хлопця навмисне хтось штрикнув голкою. Усього секунда, після якої Алекса знову стала захоплювати пелена. Спогади, вони почали шикуватися в ряд. Мантія теж була тут, але вона була не одна. Дівчина з кимось розмовляла, відчуваючи всередині жахливу тугу. Вона когось втратила й це місце нагадувало їй про це.

— Мабуть, це її машина, — ледве прошепотіла Ліліт, повертаючи Алекса в реальність.

Пікап 1996 року стояв поряд із будинком. Хазяїна не було, хоча ключі все ще були всередині.

— Вірно, — зауважив Алекс.

Озирнувшись на всі боки, хлопець, навіть не помітив, як у відображенні автомобіля його очі засяяли. Він наблизився до дверей будинку, що ледве-ледве були прикриті. Варто було Алексу до них доторкнутися, як старі петлі запищали. Двері відчинилися. Ліліт наблизилася до хлопця, хапаючи його за руку. Усередині порожнеча. На них чекало все, що завгодно, у тому числі і смерть. Темрява була всюди, вона поглинала все із собою. Варто було Алексу зробити крок, як давно згнилі дошки затріщали. Якщо тут і, справді, хтось був, він уже нагострив свої пазурі.

— Алексе, може, не варто цього робити? — стурбовано прошепотіла Ліліт, коли рука хлопця вислизнула з її рук.

Дівчинка більше нічого не відчувала. Почуття страху зникло, проте запах небезпеки був ясний, як день.

Алекс пройшов углиб кімнати. Чомусь тут було холодніше, ніж зовні. Напевно, це було пов’язано з втраченими душами. Скількох він уже з’їв?! Тільки демон, достеменно, знає відповідь. Однак істота все ще прив’язана до цього місця. Не інакше Лінсі не завершила ритуалу. Тоді стає зрозумілим, чому Відступник допомагає йому.

Алекс придивився. У темряві посеред кімнати лежало розбите скло, а поверх забутий кимось листок. Хлопець розгорнув його малюнком до себе. Під шаром пилу опинився величезний Фенікс. Очі Алекса округлилися. Він ще кілька разів перевернув і розгорнув малюнок, щоб достеменно переконатися, що то був не глюк. Смарагдовий птах, що красувався на його мапі в бабусиному будинку, зараз якимось чином опинився тут.

— Цього не може бути, — не вірячи власним очам, промимрив парубок.

— Що трапилось? — опинившись поряд з Алексом, поцікавилася Ліліт.