Глава 15. Дитя ангела

День змінюється ніччю. Сонце сходить на сході та заходить на заході. Як темрява не може, існувати без світла, так і світло не може, існувати без темряви. Добро і зло…

Пітьма. Її надто багато. З кожним разом вона все більше поглинає та затягує у свої сітки. Ніби величезний павук, вона плете свої пута в очікуванні здобичі. Морок. Він відбере життя багатьох душ. Якщо його не зупинити, чорна рідина занапастить сотні невинних душ. Світлі — перетворяться на темних, а темні стануть могутнішими.

Заборона, її не варто було порушувати.

Відчиняться Небеса, й здригнеться світ живих та мертвих. Зруйнується брама в Адове лігво й настане кінець цієї епохи. Світ знову поглине хаос. Якщо це не зупинити, світ людей загине в пущі бою вищіх істот.

Вечірніми вулицями міста прогулювалася жінка, що була одягнена в усе чорне. Кожен її крок творив, як породження дива, так і болю. Початок нового життя, смерть, хвороби, голод, успіх, щастя й кохання, вона ділилася власними дарами незалежно від того, якими вони були. Там, де вона крокувала, розцвітали вишні й помирали трави, починався дощ і уворювалася засуха. Вона несла все це в собі впродовж не одного століття. Емоції вже давно вичерпалися, дівчина була порожньою посудиною, що несла свій тягар. Вона не мала права піддаватися будь-яким спокусам, інакше життя втратить свій хід.

Поруч пройшов чоловік. Він ледве торкнувся її плеча, але вона вже знала, що через місяць ця людина помре. Дівчина, навіть не озирнулася. Вона зупинилася поряд із квітучою сакурою. Листя дерева почало в’янути. Однак дівчину це мало турбувало, проте серце пропустило удар. Що це? Минуло не одне століття, перш, ніж вона знову щось відчула. Жінка в чорному пальто глянула на протилежний бік вулиці. Церква. Старий храм вже давно височів на околицях цього міста.

Доля. Її більше не уникнути. Хтось сліпо довіряє їй, а хтось намагається її змінити. Однак кожен крокує її дорогою, і ніхто не знає, що доля йому приготувала. Тільки вона одна.

Долю не змінити, можна, лише виправити помилки минулого. Один помре, інший виживе. Вона вже прописала долю кожного із них.

У темряві пролунав крик ворона, спочатку один потім інший. Вони зверталися до гостя, що порушив їхній спокій. Злісні й ненависні, вони здійнялися до неба й почали кружляти над головою. Наче зграя темних псів, що наздоганяла свою жертву, утворючи коло, щоб ті не втекли.

Алекс підірвався. Потилицю знову палило, не так сильно, як раніше. Однак саме тіло давало зрозуміти, що Аллен більше не зможе мати над ним влади. Ніколи не буде, як раніше. Хлопець озирнувся. Його світле простирадло було залите темною рідиною і… Фіолетові квіти. Вони були пов’язані між собою темними нитками та розкидані по всій кімнаті. Хлопець оглянув свої руки, вони були в чорній крові. Алекс зірвався з місця й побіг до ванної кімнати.

Відкрутивши кран, хлопчина квапливо почав мити руки. Спочатку один раз, потім другий, чорна рідина не змивалася, навпаки, її ставало більше. Жоден миючий засіб не допомагав. Неначе сама кров в’їлась у шкіру. Алекс тер доти, доки на долонях не стала просочуватися червона рідина. Хлопець зупинився. Поглянувши на своє відображення в дзеркалі, він побачив себе - Алекса Аллена. Мокрою рукою він протер скло, нічого не змінилося. Хлопець оглянув руки, вони були чистими, як і раковина. Повернувшись до спальні, він виявив там біле простирадло, жодного натяку на темну рідину.

Знову це наслання.

Спершись об одвірок, Алекс схопився за голову. Болю не було, але дивні думки не залишали його. Прикривши очі рукою, він важко зітхнув.

— З цим варто покінчити, — ледве прошепотів хлопець.

Ворон прокричав. Алекс підняв погляд до вікна. Там на підвіконні сиділо темне створіння. Ворон, що спостерігав за кожною дією хлопця. Він був, наче наглядач, що охороняв, особливо важливого злочинця. У його чорних очах Алекс побачив смерть, сотні смертей. У давно покинутих тілах, оселилися личинки, вони звивалися й перекочувалися, з одного боку, на інший.

Зірвавшись із місця, Алекс схопив олівець і кинув його у ворона. Тварина крикнула й негайно полетіла.

— Так, Алексе, ти насправді збожеволів, — на обличчі заграла посмішка. — Так і є, — він почав розмовляти сам із собою, — іншого пояснення я не бачу.

Алекс почав сміятися. Не так, як раніше і, як звичайні люди. Це навіть не можна було назвати істеричним сміхом. Імовірніше, це був сміх божевільного.

Усе припинилося в одну мить, у кімнаті повисла тиша.

«Пояснення», — хлопець став дещо пригадувати.

Схопивши ключі від машини і, чорне худі, Алекс метнувся до гаража. Швиденько спустившись із другого поверху, він пробіг повз вітальню, не звертаючи жодної уваги на сестру. Хлопчина покинув будинок, грюкнувши дверима. Двигун загудів і автомобіль рушив із місця. Аллен попрямував у давно забуте ним місце, яке ще давним-давно відвідував у дитинстві. До людини, яка точно не вважатиме його божевільним і допоможе знайти рішення.

Автомобіль зупинився біля старовинної будівлі. Вийшовши з машини, Алекс підбіг до дверей і, схопившись за ручку, відчув, як по тілу пробіг жар. Він відчинив двері і пройшов до середини. Кожен наступний крок відлунювався стінами будівлі, тут було порожньо. Тільки вдалині біля вівтарів догоряли свічки, а на лавах було зовсім безлюдно. Старовинна мозаїка прикрашала стіни приміщення. У центрі під величезним куполом розташувалася чимала кришталева люстра. Тут було світло й затишно, кожен куточок був вичищений до блиску.

— У вас щось трапилось?

Алекс обернувся. Навпроти нього стояла жінка похилого віку в чорному одязі.

— А… це… — хлопець розгубився.

— Ви до отця Орчеліно? — поцікавилася жінка.

— А, так. Де я можу знайти його?

— Я відведу вас до нього, сюди, будь ласка, — мовила та й попросила хлопця пройти за нею.

Якийсь час вони йшли мовчки. Алекс усе розглядав старовинні мури, що зберігали свої таємниці. Як давно він не був у цій святині. Напевно, ще з часів, коли бабуся була жива. Тоді Алекс часто навідувався до отця Орчеліно й разом із бабусею допомагав храму. Що ж сталося, що хлопець забув про це місце?