Глава 14. Що реальне, а що вигадане?

Колосся пшениці розіслалося золотим килимом. Куди не глянь — скрізь розпустилася стигла культура. Над полем розвернулося безкрайнє небо — ні хмариночки, чисте, прозоре. Легкий вітерець погойдував кожне суцвіття, перестрибував з однієї стеблинки на іншу. По тілу бігли мурашки. Десь удалині, якщо сонце не вдарить у очі, виднілися темно-зелені дерева й кущі. Там кричав ворон. Він закликав господаря до себе, але той залишався на місці. Навіть, якщо хлопчина і ступить, духи не даватимуть нагоди підступитися до лісу.
 
Отруйні метелики здійнялися догори. Світлячки пожвавилися й відлетіли до темного мороку. Усе закрутилося в повітрі. Пилок ледь забарвлював комах, що проживали тут. Щось має їм допомогти. Щось зовсім близьке та рідне, те, що належало господарю місцини. Алекс простягнув руку до смарагдового метелика. Той, ледь торкнувшись долоні, розчинився в повітрі. Отруйне створіння лишило, лише червону цяточку, яка красувалася тепер на долоні Алекса.
 
— Їх не можна чіпати, — зовсім поряд, хтось прошепотів на вухо.
 
Алекс озирнувся, поряд нікого не було. Навіть вітер вщух. Тільки тихе виття, що кликало зграю повернуться додому.
 
Алекс не став звертати увагу. Його рука стала німіти. Відбиток почав розширюватися й набувати нових образів. Крючкуваті лінії почали вимальовувати фігуру лілії, а червоний колір набувати фіолетового відтінку. Болю не було. Однак дивне відчуття розігралося у всьому тілі. Алекс зробив перший крок. Здавалося, ніби на нього зважили величезний валун, з яким тепер потрібно було видертися на гору. Тяжко. Що це? Тягар його минулого життя або майбутнє, про яке він так нічого й не дізнався.
 
— Чому?
 
Голос пролунав у порожнечу.
 
— Чому? — уже голосніше повторив Алекс.
 
Хлопець тремтів. Йому хотілося кричати, вити, спалити це чортове поле, щоб очі його більше не бачили. Він знову не міг контролювати себе. Гнів, ненависть, образа — це були не властиві йому емоції. Алекс ніколи їх не відчував, це все він. Але якщо Алекс помилився й це були емоції не ангела, що, якщо вони належали йому? Невже це та сама темна сторона, яку всі так боялися?! Більше ні кроку. Алексу почало гіршати, він не міг пересуватися через слабкість у ногах.
 
Вітер знову почав набирати обертів, а разом із ним повернулися і примари — шептуни.
 
-… пробач… провина… це… ти…
 
Більшу частину Алекс не міг розібрати, надто не складною була мова, але дещо все-таки вдалося почути. Поодинокі слова, що швидко стрибали з речення у речення.
 
-… обіцяю… поряд… ти…
 
Голос був не один, їх було декілька, але кожен із них намагався про щось розповісти. Озлоблені, ненависні, вони ловили кожне слово, аби миттєво вхопити свою жертву та поласуватися світлою душею.
 
-… вбережу… Алексе…
 
Примари цієї місцини продовжували свою тираду. Голоси один на одного накладалися і змішувалися в єдине ціле, наче змії, що копошаться у своєму гнізді.
 
— Чому я? — прокричав щосили хлопчина.
 
В Алекса не залишилося жодних сил терпіти. Нехай вони замовкнуть, перестануть йому дошкуляти. Ці голоси, вони зводять із розуму.
 
— Припиніть, — підкреслив хлопець. — Замовчіть, перестаньте, стихніть, — він почав це повторювати раз за разом.
 
Алекс прикрив вуха руками. Голоси не вщухали, кожна часточка так і намагалася прорватися до середини. Тембер змінювався з кожним новим словом, а хрипи ставали сильнішими. Боляче. Нестерпний шепіт, що намагався поглинути хлопця, дряпав кожну частинку душі.
 
Шепіт. Що робити з цим шепотом? Має бути спосіб, що зупинить цю муку.
 
Грудну клітку розривало від болю. Дихати стало важче. Алекс схопився за комір своєї футболки й декілька разів постукав у груди. Щось стало поперек горла. Легкі постукування не допомогли, навпаки, зробили тільки гірше. Алекс почав кашляти, не, як під час звичайної простуди, зовсім інакше. З кожним ковтком повітря, легені стискало сильніше, а в горлі все більше збиралося рідини. Хлопець знову кашлянув, але на цей раз біль пронизав усе його тіло, наче в нього встромили величезного списа.
 
Усе тіло тремтіло. Алекс торкнувся грудної клітини і відчув теплу рідину, що опивила його долоню. Руки тряслися, хлопець розумів, що відбулося, але до останнього не хотів вірити.
 
— Усе гаразд, — намагаючись себе заспокоїти, промовив Алекс. — Це звичайнісінький сон, що в будь-яку хвилину завершиться. 

Парубок прикрив очі. Вдих — видих, зараз головним завданням було заспокоїтися. Ще один вдих і, водночас видих. Кожний ковток повітря роз’їдав зсередини. Душу щеміло, роздерало, обпікало. Страждання — ось, що щоразу дарував йому Морфей. Наче невиліковна хвороба, що поверталася кожного разу, як тільки занедбали здоров’я.

Нарешті, зібравшись із силами, Алекс поглянув на свої долоні.
 
Несподівано, але все виявилося витвором уяви. Видінням, що неодноразово посилала йому Мара. Однаково було щось не так. Хоча Алекс і не бачив крові, він чітко розумів, що вона там є. Хлопець відчував виразний запах заліза. Усе, як і минулого, разу під час іншого сну.
 
Алекс озирнувся, зараз щось обов’язково має статися. Усі подаровані йому видіння мали своє особливе значення. На все є причина. І цією причиною був Тірон. Ангел, що зараз стояв прямо спиною до Алекса. Він щось нашіптував, але його бурмотіння не наздоганяло вух Аллена. Таке тихе, заспокійливе, не таке страшне, як інші. Весь цей час Тірон тримав у своїх долоньках отруйного метелика. Він торкнувся губами крихких крил, і той злетів. Крила набули свого природного кольору й метелик чкурнув якнайдалі. Тірон опустив руки й Алекс краєм ока помітив, як із пальців ангела крапотіла кров.

Алекс прокинувся обливаюсь холодним потом. Дрібне тремтіння пробігло по всьому тілу. Кінцівки пальців оніміли. Алекс намагався, як можна сильніше їх стискати, щоб усе пройшло. Пелена намагалась якнайсильніше огорнути хлопчину, та повернути його до світу Морфея. Чомусь усі його сни мали негативні наслідки. Не важливо були вони хороші чи погані, усі вони були пов’язані зі світом вищих істот. Невже парубок почав втрачати розум?!
 
Алекс підвівся з ліжка і прослідував до ванної кімнати. Знову потрібно повторювати вже давно забутий ритуал. Хлопчина підійшов до тумби й дістав із ящику пігулки. Алекс спочатку поглянув на пластинку для таблеток, а потім на своє віддзеркалення.
 
— Можливо, не варто цього робити? — ледве прошепотів хлопець.
 
Але біль у потилиці говорив про інше, Алексу просто необхідно прийняти пігулки. Ковтнувши одну, слідом і іншу, Ален відкрив кран із холодною водою й почав вмиватися. Це допоможе йому прийти до тями.