Глава 12. Занепалий

Ніч, година спокуси та таємниць. Коли двоє світів перетинаються один з одним, із мороку виходять вони. Темні істоти, що ховаються від сонячного світла. Демони — створіння, що спокушають безневинні душі. Декілька століть тому, під час зміни епохи, вони покинули світ людей. Тоді було укладено договір, що діє і досі. Однак, незважаючи на це, хтось таємно відчинив прохід до потойбічного світу, тим самим, зруйнувавши баланс.

Кайдани заборон знято, а, отже, епоха добігає кінця.

Створіння, охоплене пітьмою, ледве перебирало ногами. Усе йшло не за планом. Мисливець обіцяв не це. За кожного вбитого переродженого бралася плата. Прощення гріхів та повернення додому, ось чого так запекло бажав цей демон. Мисливець обіцяв, з відродженням Короля брама відчиниться, і він повернеться додому. В Адове лігво, туди, де його місце від народження.

Ні. Його обдурили. Використали. Перероджених у жодному разі не можна вбивати. Його друзі вже поплатилися за це, настала і його черга. За все стягуватиметься плата.

Демон намагався якнайшвидше перебирати ногами. Якби він не був пораненим, уже давно б використав підземну силу. Однак, якщо зараз йому і вдасться нею скористатися, Серафим обов’язково віднайде його. Занадто багато крові він втратив.

«Що ж робити?» — думки плуталися. «Я мушу сховатися! Але де? Нерейський завжди досягає своєї здобичі, недарма його прозвали Безкрилим. Манівець має бути!» — але скільки б істота не звивалася, виходу точно не було.

Попереду розгорнулася галявина, навколо якої була спопеляна земля. У центрі здіймався старий Думотон. Товстий стовбур був досить широким, за ним могло сховатися більш ніж п’яти осіб. Тверді, як скеля коріння, смертельною хваткою вп’ялися в землю. А розгалужені гілки тягнулися не до неба, а до випаленого ґрунту. Скільки століть це дерево слугувало темним?! Можливо… Ні, це мала надія на спасіння! Але Думотон має врятувати темне створіння.

Сховавшись біля краю коріння, демон почав вичікувати.

З мороку з’явилася постать. Занепалий не відступав і продовжував переслідувати цю істоту.

— Не думаєш, що краще покінчити з усім, якомога швидше?

Голос Серафима відлунювався переліссям.

«Я не настільки дурний, щоб самостійно йти до лігва чудовиська», — демон не став говорити цього в голос, уже краще мовчки почекати, доки занепалий не зникне.

Клинок свиснув у похвах і коротко блиснув у світлі місяця. Його прекрасний аметистовий колір осліпив істоту. Темний намагався прикриватися рукою, але це не допомагало. Світло місяця виблискувало на лезі катани, воно дезорієнтувало створіння ночі. Демон примружився. Не встиг він розплющити очі, як відчув біль у зоні грудей. Рідина стала поперек горла.

— Хіба я не потрібен був тобі живий?

Чорна кров ринула з рота.

— Твоя місія… хіба… полягала… не в цьому? — плюючись чорною рідиною, демон намагався вимовити бодай щось.

Йому не відповіли. Останнє, що він побачив перед смертю — сяючі фіолетові очі.

Позаду до Нерейського підійшла дівчина. Занепалий зреагував миттєво. Лезо катани торкнулося білосніжної шкіри.

— Може, ти опустиш зброю! — роздратовано, мовила Аліса.

Дівчина торкнулася холодного леза і відсунула його подалі. Навіть незважаючи на такий легкий рух, катана все ж таки залишила подряпини на її долонях. Серафим розслабився і сховав катану в похви.

— Хіба ти не мусив допитати його? Може, не варто було так одразу вбивати? — поцікавилася Сапковська, навіть не дивлячись на темного.

— Він би нічого не розповів, це демон низького рангу. Він, лише виконував брудну роботу, — сухо, відповів занепалий.

— Звичайно, він нічого не розповів, ти навіть не намагався в нього питати, — наголосила пані Сапковська.

— Цього не потрібно.

— Щось дізнався?

— Його кров.

— Що?

— Вона має особливу властивість. За допомогою неї він із легкістю розшукував перероджених. Думаю, саме тому мисливці вирішили використати його. Демон — вигнанець, надто легка здобич, що готова на все, аби повернуться в Адове лігво, — пояснив занепалий.

— Який молодець, — єхидно, відповіла Аліса. — Дізнався про все й нічого не розповів.

— Здогадався, — прямо висловився Нерейський.

Дівчина у відповідь, лише фиркнула.

— До речі, де Мантія? — озирнувшись, спитала пані Сапковська.

— Зосталася, не треба паскудити її світлу душу.

— Не так ж вона і світла, — бубня собі під ніс, так щоб не почув занепалий, мовила дівчина. — Варто повернутися і перевірити наступну людину, доки її не вбили, — підкреслюючи подальші дії, сказала Аліса й розвернувшись, вона покинула галявину.

Шукати довго не довелося. Вищі істоти надто багато часу витратили на нижчих. То був обман. Відволікаючий маневр. Маленька жертва з боку Мисливців задля досягнення більшої мети. І цією метою явно було щось масштабніше за прості вбивства перероджених.

— Знову, — тихо, прошепотів Серафим.

На місці вже всюди нишпорили поліцейські, явно не помічаючи в тіні істот, що сховалися. Цього разу постраждала ціла родина. Рід Говардів, що вже не одне покоління проживав у старому містечку. Усе йшло не так гладко, як хотілося. Люди народжуються і помирають, це нормальний процес, якщо все відбувається природним шляхом. Позбавляти когось життя, не маючи на це повного права, має свою ціну.

Вищі вже давно заплатили свою ціну й не мали жодного права втручатися в життя людей. Це правило було одноголосно прийнято всіма створіннями після V міжістотної війни. Саме цей закон допоміг відновити баланс та відродити расу людей.

Однак тепер усе котилося до біса й людям знову загрожувала небезпека.

— Ми й цього разу запізнилися? — підкравшись ззаду, як кішка, шепнула Мантія.

Слідом за нею з’явилася і Аліса.

— Ми потрапили в пастку й нами скористалися, — гніваючись на саму себе, мовила Сапковська. — Не варто було переслідувати цих дрібних… — вона стрималася. — Нас водять навколо пальця, а ми й у вус не дуємо.