Глава 11. Ангел та примара

Повний місяць. Саме цей час характеризується сплеском магії. Цілий тиждень люди будуть відчувати різний прилив енергії, як позитивної, так і негативної. Місяць стане особливим маятником для надприродного.

Невеличкий будинок, що стояв на окраїні містечка, був оповитий лісом. Сюди не часто приїздили батьки, а сусідів і подавно не було. Тільки одинока споруда, що губилась у тіні дерев. Колись давно тут проживала бабуся Алекса, але після її смерті, будинком став займатися хлопчина. Спадщина, яку після себе залишила Роксана Аллен була особливою, й у найважчі моменти життя, змогла врятувати хлопця. Велетенські туї, що розправляли свої гілки на ділянці, мали одну особливість — відганяти злих духів.

Ось, чому Алексові доводилося кожного разу приїздити сюди.

Під кожним кроком Алекса дерев’яні дощечки старих сходинок створювали жахливий звук. На другому поверсі була особлива кімната — його кімната. Спальня, що більше походила на таємну комірчину, у якій Алекс ховав частину своєї душі. Тут помістилися всі його сни, страшні чудовиська з темряви та стародавні істоти, про яких мало, хто знає.

Алекс пройшов до дальнього кута кімнати, і поставив на підлогу коробку. Сьогодні це станеться, його колекція поповниться. Хлопець став по черзі діставати малюнки та прикріпляти їх до стіни. Він уже точно знав, до якої з мініатюр йтиме доповнення. Вогняний фенікс має бути поруч із Тіроном. Демон у подобі ангела, уже давно не з’являвся в його снах. Швидше не так, Алекс просто не міг побачити його обличчя. Як і в наступному епізоді, де Алекс намалював ангела без обличчя. Нехай риси обличчя і були відсутні, Алекс точно знав, хто це, і що за цією маскою, ангел глузував із нього.

— Алекс, — з нижнього поверху пролунав ніжний голосок.

Парубок, лише на хвилину відволікся, а потім продовжив. Прикріпивши останній малюнок, Алекс відійшов від стіни й розглянув «мапу», що поповнилася сьогодні. Лишилася одна мініатюра: кістяна рука демона. Знову, як і в попередні рази, історія саме цього демона залишилась осторонь.

— Алекс, йди сюди.

Хлопець ще раз глянув на картини і прослідував за голосом.

Спочатку, Алекс спустився до вітальні, а вже потім вийшов надвір. Неподалік будинку, біля самого озера, розташувалася невелика будова. Щось схоже на альтанку, але в той же самий момент на будинок. Будова. Її побудував батько Алекса для власної матері, щоб та насолоджувалася своїми останніми днями.

І все-таки це місце мало особливу енергетику.

Хлопець пройшов углиб приміщення. Надто багато мотлоху тут розташовувалося. Голос, що його кликав, поступово змінювався. Спочатку зовсім тріпотливий, потім м’який, а далі все грубіше і грубіше. Декілька разів звучність голосу спотворювалася, доки… Біля краю озера на Алекса… Вискочила Ліліт.

— Злякався?

Жоден м’яз на обличчі хлопця не здригнувся.

— Тебе дуже легко розпізнати, — посміхнувшись, відповів хлопець.

— Так нечесно, — надувши губки, відповіла Ліліт. — Ти щоразу передбачаєш мою появу.

Дівчинка награно стала ображатися, щоб, хоча б цього разу Алекс повівся. Однак зараз йому було не до цього. Вставши навпроти води, хлопець глянув на небо. Ось-ось з-за хмар з’явиться повний місяць.

— Щось трапилося?

— Ні, просто… Останнім часом усе пішло шкереберть.

— Ти про Софі та Відступника?

Примара перестала награно ображатися та із цікавістю почала спостерігати за Алексом.

— Це також одна із важливих проблем, — важко зітхнувши, відповів хлопець. — Той баланс, що підтримувався всі ці роки, зруйнувався в одну мить.

— Навіть я не можу на це вплинути, — мовила дівчинка із сумом в очах.

— Ніхто з нас, — підтвердив Алекс.

Весь світ почав змінюватись. Речі, що раніше здавалися нормою, тепер спотворювалися і руйнувалися в одну мить. Сни виявилися реальністю, а істоти ожили. І тепер із якоїсь незрозумілої причини намагалися нашкодити Алексу. У зоні шиї неприємно палило. Такого раніше не було. Мітка, що залишив на тілі Алекса занепалий, ніби годинник, нагадувала хлопцеві про те, що, можливо, хвилини добігають кінця.

— Цікаво, а, як саме я померла? — порушивши тишу, запитала Ліліт.

Дівчинка дуже здивувалася. Вона не чекала такого від себе. Чомусь раніше з її вуст не виривалися такі запитання. А може, вона ніколи не замислювалася про це?! Точно вже й не згадати. Близько сотні років минуло і спогади сплуталися один з одним.

— Напевно, тому ми досі дружимо, — скептично відповів Алекс, звертаючи увагу дівчинки на себе. — Ти така ж, як і я, не знаєш, хто ти, і що маєш зробити.

Алекс ледве зумів вичавити із себе посмішку. Могла Ліліт ображатися?! Навряд. Примар лишили всіх відчуттів.

— Яка дурна теорія, — засміявшись, мовила дівчинка.

— Не впевнений, — занадто різко сказав хлопець.

Сміх припинився, і Ліліт стала серйознішою.

— Одне я знаю точно, як тільки закінчиться твій шлях, ти підеш, а я залишусь тут.

Алекс не дивився на дівчинку. Він не знав, як відреагує Ліліт, і чи відреагує взагалі.

— Не кажи так більше, — закричала примара, намагаючись стримати сльози.

— Вибач.

Аллен сів навпочіпки навпроти Ліліт, і пошарпав її за волосся.

— Такого більше не повториться.

І примара розплакалася. Вона більше не стала стримувати сльози. Алекс єдиний, хто в неї залишився. Ліліт не пам’ятала батьків, чи братів та сестер. А чи були вони в неї взагалі? Зараз у неї був, лише один старший брат — Алекс. Їй нема, куди йти, та й куди вона піде, якщо їй комфортно поряд із ним.

— Обі… ця… й? — крізь сльози, сказала Ліліт.

— Обіцяю, — посміхнувшись, відповів Алекс. — Скріпимо ж нашу обіцянку на мізинчиках?

— Звісно.

Ліліт простягла ручку для скріплення клятви, на що їй відповіли взаємністю. Змахнувши сльози, дівчинка почала заспокоюватися.

— Шкода, що я так і не змогла знайти Софі. Вона хотіла тобі щось розповісти і, мабуть, розплатилася за це життям. Відступник добре подбав про те, щоб, навіть після смерті її неможливо було відшукати. Хто взагалі цей Відступник?