Глава 10. У кожного свої таємниці

Кількома днями раніше

Посеред вулиці зібрався черговий натовп роззяв. Усім їм, було ну дуже цікаво подивитися на причину, котра потривожила їх сон. Зовсім недавно вони ніжилися в своїх теплих ліжках, а зараз могли спостерігати за співробітниками поліції. Пара-трійка людей давали свідчення, інші ж трималися осторонь.

Вулицею пролунав новий сигнал сирени та до будівлі бібліотеки під'їхав черговий автомобіль. Натовп, що зібрався повз вулиці, ніяк не відреагував на прибулу персону. Лиш декілька чолов’яг кинули косі погляди на дівчину, що прибула. Але розходитись ніхто так і не забажав.

Дівчина прослідувала вказівкам одного зі співробітників поліції, і пройшла всередину. У будівлі стояв ледь помітний гул колег, що перешіптувалися один з одним. Всі вони намагалися не шуміти, адже це могло заважати роботі експерта — криміналіста.

Чолов’яга, років так сорока п’яти, провівши потрібну йому роботу, збирався вже йти, як до нього підійшла темноволоса дівчина. На вигляд їй було років двадцять, хоча самій їй виповнилося вже двадцять сім. Вона була невисокого зросту, худорлявої статури, а суворі риси обличчя, лише додавали їй шарму. Яскраві смарагдові очі дарували особливої тендітності її обличчю. Як би не обставини, що зібрали всіх тут, можна було б припустити, що вона якась відома акторка.

— Вітаю, — дівчина простягнула руку для вітального рукостискання, на що її відповіли взаємністю. — Кейт Аллен, шериф даного округу.

— Теодор Лейтел, експерт-криміналіст.

— Вже з’ясували хто ця бідолашна? — відразу переходячи до справи, промовила Кейт.

— Так. Джессіка Альба, шістдесят три роки, має лише доньку, яка зараз навчається в іншому місті. Пропрацювала в центральній бібліотеці міста більше десяти років. Скарг та правопорушень не мала, — Лейтел трішки запнувся. — Не розумію, хто міг так жорстоко обійтися з бідолашною.

Кейт прослідувала до місця злочину. Люди, що прибули сюди раніше, вже виконали свої завдання.
Джессіка Альба була прикрита білим простирадлом і лежала поряд з місцем злочину. Інший же простір був огороджений спеціальною стрічкою.

— Обставини смерті?

— Зараз з’ясовуємо. Тіло було знайдено о другій ночі охоронцем, що перебував на зміні. Відповідно до камер у приміщенні, — мовив Лейтел, вказуючи на техніку розташовану по кутах будівлі, — ніхто крім неї не заходив та не виходив. Усе працювало справно, тож камери мали обов’язково зафіксувати вбивцю, але…

Лейтел засмутився, адже сталася велика прогалина в справі.

— Однак схоже, наш «друг» знав про розташування пристроїв у будівлі. Тож він обрав саме ту частину приміщення в якій вбивство не було зафіксовано. Як і момент проникнення й покидання будівлі, — закінчила замість нього Кейт.

Теодор Лейтел підійшов до нош, на яких лежала старенька жіночка й відкинув білу тканину.

— Так, він точно знав та спланував, де саме зможе вбити свою жертву. А саме задушити її, ось бачите сліди від мотузок, — мовив експерт, вказуючи на синці, що утворились на шиї. — Але є ще питання, яке мене турбує, — зауважив чоловік.

— Яке саме?

— Причина смерті.

— Не бачу в цьому проблеми, — проговорила Кейт, але дивлячись на обличчя експерта розуміла — це ще не все.

— Не можу поки що з точністю стверджувати, потрібно ще зробити кілька оглядів. Проте, я маю припущення, що вона померла не від задухи.

— Як це? — здивовано глянула на криміналіста Кейт.

— Ось це мені і належить з’ясувати.

***

Кейт, як завжди залишилась працювати в нічну зміну. Останнім часом їй не давала спокою одна справа. Розслідування смерті Джессіки Альби зайшло в глухий кут. Як виявилося померла жінка не від задухи, а саме через серцевий напад. Синці, що утворилися на тілі померлої, скоріше за все утворилися через книжки, що впали з верхніх полиць шаф. Жодних слідів, відбитків та підозрюваних не було, тож справу закрили так і не довівши її до кінця.

Однак, було в цій справі щось, що не давало спокою самій Кейт. Виникало якесь дивне передчуття, дежавю. Нібито, вона вже бачила схожу справу, але чомусь не могла пригадати, де і за яких обставин це було.

— Кейт не збираєшся додому? — постукавши в одвірок, запитала колега.

— В мене ще залишилась робота, йди без мене.

— Як знаєш.

Співробітниця збиралася вже йти, як її зупинила Кейт.

— Джеремі сьогодні з’являвся?

— Ні. Здається в нього знову щось трапилось.

— Гараз, можеш іти.

Закінчивши розмову, дівчина покинула кабінет, а Кейт продовжила розглядати потрібні їй документи. Але скільки б вона не читала, відповіді на своє запитання не могла знайти. Тож відклавши їх, вона зайнялася іншими обов’язками. Однак, подумками, Кейт все ще намагалась розв’язати цю задачу. Тому, яких би зусиль дівчина не докладала, робота не йшла. Отож, зібравши все необхідне до коробки, Кейт почимчикувала до архіву.

У підвальному приміщенні, ледь горіло світло. Недалечко від входу стояв дерев’яний стіл, за яким щоразу сидів черговий. Але сьогодні його зміна закінчилась раніше, отож він відправився додому. Полиці шаф були заповненні коробками, що ховалися тут від світу. Сюди не потрапляв жоден промінь сонця. Тому з роками папір набував жовтого відтінку, картон вигинався і втрачав свою форму. Через це в кімнаті був присутній запах старого паперу.

Здавалося, що Кейт потрапила в давно знайомий їй лабіринт, що кожного разу поповнювався черговою коробкою. Такий лабіринт існував і в її житті, досить багато вона знала, але нічим зарадити не могла. Саме через це, вона часто губилася і так, і не доходила до кінця. Вона нічим не ділилася з близькими, як наслідок крокувала сама. І саме ця самотність лишала її позаду усіх.

Кейт прокрокувала між полицями, що були впорядковані за алфавітом. Тож без жодних проблем, Кейт знайшла потрібне їй місце, щоб вкотре залишити тут справу.